Антон Дмитрович Мухарський - Розрив. Як я став «націонал-фашистом», покинув дружину та сімох дітей
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– По рєзультатам публічного голосованія і рєшенія жюрі Анжела Нєгорова побєждаєт в номінації «Мама года-а-а-а!». Награду вручаєт чєловєк, прізнаний журналом «Віва» актьором года в Украінє!!! Іван, ето я вам говорю, – каже Ургант до Охлобистіна, який удає, що зачарований промовою Анжели і впав у транс.
– Ой! – трохи награно приходить той до тями, – ізвіні, дружищє, я просто настолько поражьон і восхіщьон етой женщіной, что потєрял дар рєчі. Анжела, ви вєлікая мать і актріса. Я нє понімаю, почєму вас так мало снімают в кіно і сєріалах? Почєму я только сєгодня узнал о вашем существованії?
– Ето сложний мєтафізічєскій вопрос, которий не імєєт однозначного отвєта. Но єслі что, давайтє обмєняємся тєлєфончікамі. Я нє буду протів, єслі ви мєня набєрьотє!
– Кстаті, а что ви дєлаєтє сєгодня вєчєром?
– Укладиваю дєтєй спать…
– А потом?
– Смотря по обстоятєльствам… (Сміх у залі.)
– Может, і мєня уложітє?
– Так, Іван, заканчівай, у нєйо муж «націонал-фашист». Єшьо спаліт тєбя коктейлєм…
– Я под Богом хожу, і слугі дьявола бєгут от мєня, как от ладана. Так как насчьот провєсті вєчєр вмєстє?
– Ех, Іван, я думала, ви прімєрний сєм’янін…
– В Росії – да, но украінскіє дєвушкі – ето что-то!
– Званітє, пагаварім…
Так, ми дійсно по різні боки барикад. І знов в очах чорні цятки і спирає дихання. Хоч як я себе не готую до провокацій і наклепів Анжели, але вони завжди захоплюють мене зненацька. Певне, до цього важко звикнути, і моє серце щоразу не витримує, починає битися і тріпотіти, як переляканий голуб, до горла підступає клубок, а перед очима все пливе. Тримай удар, друже!
Хапаючись за стіни, відповзаю у бік кухні. Вірний собака, відчуваючи, що мені погано, крутиться поруч і тихо скавулить.
Заковтую нітрогліцерин, потім кладу під язик таблетку валідолу і, притулившись лобом до холодного вікна, часто дихаючи, дивлюсь у порожній нічний двір, опершись руками на підвіконня.
– А сєйчас ми пріглашаєм на сцену артістов студії «Квартал девяносто пять»! – чути з кімнати голос Урганта, і на сцену вибігає весела ватага жартівників.
Жартують про Тимошенко, наче вона не сидить у тюрмі, про забутого Ющенка і Льоню-космоса, жартують про революцію, про мітингарів, про побитих студентів і «Правий сектор», трохи жартують про Януковича та Азарова. Жартують про хохлів, і зал регоче. Вгодовані пики, накачані силіконом цицьки, зачіски, вечірні плаття. Гламурні тітки, поцоваті чоловіки у приталених костюмах, якісь підараси, депутати від Партії регіонів, бульварні журналісти, модні дизайнери, співачка Камалія із Захуром, чомусь Альона Апіна, Газманов і Кобзон, гурт «ВіаГра» у шістдесят другому складі, моя дружина (діти кудись поділися) поруч із гімнасткою Лілею Подкопаєвою, грядка гламурних футболістів, рестораторів, репер Серьога, редакція журналу «Віва», Ян Табачник з дружиною, Потап із Настею Каменських, ведучі телеканалу «Інтер», якісь незнайомі харі, – і всі регочуть і веселяться, ніби в країні нічого не відбувається! Ніби не вбивають людей, ніби не здіймаються у повітря стовпи диму, ніби не трусить усю країну, як у лихоманці.
Варто тільки вийти за периметр Майдану, і бачиш, що мільйонам до того Майдану справді абсолютно байдуже. Люди поспішають у своїх справах, автомобілісти лаються: мовляв, «скільки ще буде перекритий центр міста?» Ресторани переповнені, народ пре на російських зірок типу Ваєнги, Стаса Михайлова та Григорія Лєпса, звідусіль лунає російська попса, телеефіри заповнені російськими серіалами та дебілізуючими розважальними шоу. Суцільний КВН усе перетворює на жарти, піддає цинічній обструкції, нівелює будь-яку спробу перейти до розмов на життєво важливі теми.
«Зрештою, ти ж займаєшся тим самим? – ставиш і собі запитання. – Блазень. Клоун. Циркач. Штукар. Зрештою, жалкій артістішко. Що ти про себе подумав? Що ти комусь потрібен? Що комусь потрібні оці твої дурнуваті пісеньки? Та яке право ти маєш когось засуджувати і комусь щось казати? Отак здохнеш сам у своїй холостяцькій квартирі, й усі зітхнуть з полегшенням, окрім лише батьків, брата і, можливо, старшої доньки. Скажуть: „Так йому і треба!“». Маю чимало недругів, які бажають мені смерті.
Але я не влаштую вам подібного подарунка!
«Ні, я не умру! Я буду вічно жити! Я в серці маю те, що не вмирає!»
Ліки починають діяти… Серце відпускає, в очах розвиднюється. Згадую Лесю Українку. Ось кому з туберкульозом кісток жилося не найліпше, ніж мені. Але ж боролася, але ж жила! Я відриваю лоба від скла й оглядаюся навкруги.
Які у мене чудові діти! Андрійко, Орися й Іванчик! Які вони красиві були сьогодні в телевізорі. Як давно я їх не бачив! Як скучив за ними…
Поволі повертаюся до кімнати, беру телефон і надсилаю Анжелі СМС: «Бачив вас по телевізору на Віві. Не ображаюся. Роби, як знаєш. Коли я зможу побачитися з дітьми?»
За хвилину приходить відповідь: «Знаєш сам: утром деньгі – вєчєром дєті:::))) ВСЄ ДЄНЬГІ – ВСЄ ДЄТІ:::)))»
Пісня десята
Я єсть народ
Кажуть, снайпери зайняли позиції на дахах ще від шістнадцятого числа, коли у неділю на народному віче ухвалили рішення про «мирний наступ на Верховну Раду». Це підтвердили записані СБУ переговори, що їх вони вели на своїх частотах. Явний московський акцент, вживання характерних слів, не властивих для українського російськомовного лексикону, позивні «Сибіряк», «Вологда», «Чулім», «Бірюк» – усе свідчить про те, що це були саме російські спецпризначенці.
Вісімнадцятого лютого дві тисячі чотирнадцятого року о дев’ятій нуль-нуль український народ почав свій шлях на Голгофу.
На десяту ранку в парламенті було призначено засідання, де мали прийняти проект постанови про повернення до Конституції 2004 року, а також порушити питання про проведення позачергових президентських і парламентських виборів. Усього на Майдані зібралося від 30-ти до 50-ти тисяч осіб. Похід очолили сотники самооборони.
«Щити, палиці, амуніцію – не брати. Лишаємо тільки каски. Ми – мирна хода!» – закликали вони народ і бійців, які, полишивши габаритні обладунки, про всяк випадок ховали під куртки бити і металеві прути.
Піднявшись довгим схилом Інститутської, просочуючись крізь вузький отвір у барикаді та оминаючи її з боку Жовтневого палацу, людська ріка всупереч законам фізики лилася вгору до Верховної Ради, скандуючи: «Банду геть! Банду геть!».
Вулиці
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Розрив. Як я став «націонал-фашистом», покинув дружину та сімох дітей», після закриття браузера.
