Рута Богдан - Тримай мене міцно

Сучасна Україна. Карпатський мольфар Божедар збирає чотирьох людей, наділених особливою силою, щоб перешкодити темному чаклуну Лео зібрати 13 крісел диявола, останнє з яких знаходиться у Львівському історичному музеї, і отримати владу над світом. Іронічний знахар Данило та саркастична відьма Богдана, мужній характерник Захар і сильна духом знахарка Марія, які володіють здібністю перетворюватись на птахів та керувати стихіями, намагаються захистити Книгу Влади та останнє крісло…

Рута Богдан

Тримай мене міцно

— Цікавий екземпляр. 16 сторіччя, Західна Європа. Німецькою мовою. Книга Влади.

Богдана, студентка магістратури Львівського національного університету, задумливо дивилася на великий старий фоліант, який вона тримала в руках. Вона вже місяць вивчала у запаснику різні раритети, але такий екземпляр їй ще не траплявся. Дівчина відкинула з плечей за спину довге лискуче каштанове волосся і відірвала від книги великі світло-карі очі. Раптом вона здригнулась і ледь не впустила фоліант додолу.

— Обережно!

Хлопець, що стояв поряд, швидко підхопив його, але Богдана вчепилася у книгу.

— Що з тобою? — він занепокоєно розглядав її обличчя.

— Не знаю, щось у голові запаморочилось.

Василь забрав у Богдани фоліант.

— Давай потримаю.

— Добре. — Богдана неохоче віддала книгу. — Я, мабуть, уже піду. Сьогодні ще стрибаю з парашутом. Ти не будеш?

— Ні, сьогодні не зможу. Є ще деякі справи. Я тебе проведу.

Василь обережно поклав фоліант на полицю до інших раритетних видань і повернувся до Богдани. Вона уважно слідкувала за його рухами, проводжаючи книгу задумливим поглядом. Василь був аспірантом, писав дисертацію і працював у запасниках з різними раритетними виданнями. Вони познайомилися цього року, коли Богдана почала працювати у запаснику. Крім захоплення історією їх поєднувало спільне хобі — парашутний спорт.

Василь і Богдана разом вийшли із запасника і неспішно покрокували через дальню залу. Богдана в котрий раз розглядала експонати, намагаючись уявити їх колишніх хазяїв, та придумуючи, як і чому всі ці предмети опинилися в музеї. У залі біля дзеркала стояв її улюблений експонат — крісло Сатани — зроблене з чорного дерева, прикрашене дивними фігурами та різьбленням. Але найголовніше — це його форма. Такого вона ніде не бачила. Голова, крила, хвіст. Дракон неначе зібрався злетіти… Богдана застигла перед кріслом.

— Це останнє. Скоро всі вони будуть разом. І тоді ніщо вже нас не врятує!

Богдана здригнулася від несподіванки. Вона швидко оглянулася. Біля крісла стояв дивний чоловік у чорному костюмі, тримаючи руки над головою дракона.

— Пробачте, ви про що? — не втрималася Богдана.

— А ви хто? — запитав чоловік. Його слова різко застукотіли по паркетній підлозі.

— Я студентка, вчуся у магістратурі. А тут вивчаю давні артефакти. А ви, пробачте, хто?

Чоловік пильно подивився на Богдану. Несподівано вона побачила, як над його головою з’явилася темна хмара.

— Ти одна із них. Я це відчуваю.

— Та про що це ви? Із кого із них? Із студентів?

Богдана здивовано розглядала темну фігуру співрозмовника.

— Вони скоро прийдуть по тебе. Ти маєш бути готова.

Його блакитні, майже прозорі очі неначе поглинали її. Вона струсонула головою, щоб прийти до тями.

— Що це ви таке верзете? До чого готова? Нічого не розумію.

Раптом незнайомець різко повернувся і покрокував із зали. Богдана провела його здивованим поглядом.

— Якийсь ненормальний. Про що це він?

Василь пильно подивився на Богдану.

— Не маю уявлення.

Богдана уважно роздивлялася крісло.

— Дивний усе ж таки цей раритет. Ніяких документів про те, звідки така рідкісна річ узялася в музеї, немає. І енергетика у нього дуже темна.

Богдана обійшла крісло, оглядаючи його з різних боків. Дівчина провела рукою по дивовижному орнаменту на спинці і відчула сильне бажання сісти у крісло. Вона зробила над собою зусилля і відійшла на декілька кроків убік.

— А ти віриш у легенду про нього? — задумливо промовила вона.

— Як можна вірити легенді, це ж не історично підтверджений факт, а просто чиїсь оповідки, — знизав плечима Василь, вдивляючись у чудернацький орнамент.

— Ні, все ж таки кожна легенда має під собою певне підґрунтя. Ось тільки треба з’ясувати, яке саме.

— Ти вже запізнюєшся, — нагадав їй Василь.

В його голосі чомусь прозвучало роздратування.

— Так, ідемо.

Богдана ще раз пильно подивилася на крісло, потім вийшла із зали. Хлопець швидко крокував услід за нею.

* * *

Промені сонця, що заглядали крізь ілюмінатори, блимали на підлозі, сплітаючи тіні у дивовижних візерунках. Літак нарешті набрав потрібну висоту, і парашутисти приготувалися до стрибка. Богдана, як завжди, підійшла до дверей перша.

— Ну що, з Богом! — сказала вона.

Дівчина посміхнулася і підморгнула іншим парашутистам.

— Удачі! — почула вона у відповідь, проте її свідомість була вже там, у прозорій глибині неба.

— Перший пішов!

Богдана вистрибнула. Довгоочікуване відчуття свободи звично увірвалося в мозок, наповнило її всю, перелилося через край і змило нудотну буденність, яка залишилася там, у іншому вимірі.

— Привіт, друже! — закричала Богдана вітру.

— Привіт! — відповів вітер і поцілував темні хвилі її волосся.

— Я щаслива! — почули хмари і привітно помахали дівчині у відповідь.

Але вже час повертатися. Вона розкрила парашут. Ще декілька хвилин у небі, і її ноги знову відчули землю. Навколо один за одним приземлялися інші парашутисти. Богдана розпрямилася, і раптом перед її очима нізвідки з’явився незнайомий чоловік років шестидесяти, у гуцульській вишитій жилетці. В руках він тримав палицю. На пальці у яскравих променях виблискував старовинний перстень. Чоловік декілька секунд пильно дивився на Богдану і так само несподівано зник. Богдана оторопіло застигла на місці. До неї підійшов інструктор.

— Як ти? — у його голосі почулося занепокоєння.

— Все нормально.

Струснувши головою, дівчина нарешті опанувала себе і почала знімати парашут. Вона на повні груди вдихала п’янкий аромат розпашілих від спеки лугових трав, насолоджуючись відчуттям свободи, яке наповнювало її, як і завжди, після стрибка. Потім вона повільно пішла по траві, роздумуючи над побаченим.

* * *

Яскраво світило сонце, і чудовий аромат духмяної трави наповнював груди Данила. Він сидів у ямі, тримаючи в руці одну із знахідок. У сліпучих променях перед ним виблискували чудернацькі старовинні персні та залізні амулети у формі кола.

— Цікаві знахідки. Тобі знову пощастило. Везучий ти.

Данило підняв голову і побачив колегу, що схилився над краєм розкопки.

— Та ні, просто випадок, — посміхнувся Данило.

— Не знаю, що за випадок, але чомусь він постійно тільки у тебе трапляється. Я у свої тридцять ще майже нічого путнього не знайшов, а ти у свої 25 вже лабораторією керуєш.

Данило підняв амулет вище, щоб краще його роздивитися, і раптом позаду колеги побачив над ямою чоловіка років шестидесяти, у гуцульській вишитій жилетці. В руках він тримав палицю, а на його пальці у променях сонця яскраво блимав незвичайної форми перстень. Чоловік уважно спостерігав за Данилом. Потім раптово зник. Данило опустив амулет і замислено подивився перед собою. Думки його були десь далеко.

— То ти коли назад до лабораторії збираєшся? — голос колеги повернув Данила до реальності.

— Завтра. Треба усе занести до реєстру та класифікувати.