Рута Богдан - Тримай мене міцно

Залишишся замість мене, проконтролюєш, щоб усе закінчили, як слід. Я на вас чекатиму.

— Добре.

Данило піднявся наверх і приклав руку до очей. Відчуття безмежності степу та свободи наповнило його груди. Вітер стиха колихав траву. П’янкий аромат заповнював мозок…

* * *

По лісовій стежці неквапно крокувало двоє чоловіків. Один із них — той самий, якого бачили Богдана та Данило. В руках він, як і тоді, тримав палицю, а на його пальці виблискував старовинний металевий перстень. Поряд із ним ішов високий кремезний темноволосий чоловік років сорока. В руках у нього була мисливська рушниця. Він працював лісником і якраз обходив свою територію, перевіряючи, чи все так, як мало бути.

— Ну що, Божедаре, ти усіх бачив? — запитав молодший.

— Ще ні.

— І коли ти їх повідомиш?

— Скоро.

— Поквапся, ти ж знаєш, що в нас обмаль часу.

— Ти це мені кажеш, Захаре?

— Ну ти ж не квапишся, — посміхнувся Захар і зазирнув у темні глибокі очі Божедара.

— Ще є трохи часу.

Божедар зупинився і турботливо прибрав убік гілку, що звисала прямо над його головою.

— А четверта знає, що володіє даром? — сині очі Захара стали серйозними.

— Ні.

— То як вона буде четвертою силою? У нас обмаль часу, ти сам казав.

— Її навчить третій. Так сказали духи пращурів.

— А про того, хто шукає книгу, щось сказали? — поцікавився Захар, спостерігаючи, як білка стрибала у гілках, несучи щось їстівне у лапках.

— Він сам не зможе все зробити.

— То буде шукати помічника.

— Так, буде.

— Ми маємо перешкодити. Треба поспішати.

— Так, через декілька днів. Будь готовий, — сказав Божедар.

— Я вже давно готовий.

Раптом вдалині почувся жіночий голос.

— Захаре! Ти де?

— Софія кличе, маю йти, — промовив лісник. — Бувай!

— Бувай!

Захар оглянувся на Божедара, але того вже не було поряд. Лісник вийшов на галявину. Йому назустріч швидко йшла гарненька жінка років тридцяти.

— Захаре, іди швидше, а то обід захолоне! Я щойно принесла.

— Дякую! Вже йду!

Софія і Захар попрямували через галявину до сторожки лісника.

Жінка прослизнула у двері. Захар злегка нахилив голову, щоб не зачепитися за одвірок. У кімнаті вже був накритий стіл. У глиняному посуді — борщ, пампушки, смажена риба. Пахло свіжоспеченим хлібом.

Захар поставив рушницю в куток і сів за стіл. Він перехрестився на ікону, промовив коротку молитву та відламав від буханця великий шмат. Повільно, з насолодою відкусив хліб та зачерпнув дерев’яною ложкою борщ. Софія сиділа навпроти, підперши рукою щоку, і турботливо спостерігала за братом.

— Одружитися тобі треба. Скільки можна отак жити відлюдником?

Захар невдоволено зиркнув поверх тарілки.

— Знов за рибу гроші. Ну що ти все про одруження. Як прийде час, одружуся. Поки мені достатньо твоєї родини. Двоє племінників, твій чоловік — що ще потрібно для щасливого життя?

— Своїх би діточок тобі вже.

— Будуть ще, не хвилюйся.

— А їжу я так і буду тобі кожен день носити?

— То не носи, я сам можу приготувати.

— Атож, знаю я, як ти приготуєш. Будеш корінцями харчуватися.

— Корінці дуже корисні, — відбивався Захар, з насолодою запихаючи шматок риби до рота.

— Так, коли немає нічого іншого.

Захар закінчив їсти, витер руки серветкою і піднявся.

— Дякую, люба сестричко! Що б я без тебе робив!

— На здоров’я!

— Ну, я пішов. Мені ще одну ділянку треба оглянути.

Він узяв рушницю і рушив до дверей.

— Будь обережний!

— Добре! Бувай! — сказав Захар.

— Хай щастить! — відповіла Софія і перехрестила його у повітрі.

Вона декілька хвилин стояла замислена, потім почала швидко збирати посуд.

* * *

Промені сонця виблискували на стінах та підлозі, рухаючись у сріблястому танку.

На ліжку в невеликій затишній кімнаті лежала дівчинка років семи. Вона спостерігала за дивним танком, уявляючи себе одним із чарівних променів. Раптом двері відчинилися, і на порозі з’явилася її мати, висока ставна жінка років тридцяти. Темно-руде густе волосся спускалося нижче плечей, яскраво-зелені очі ніжно дивилися на доньку. У руках вона тримала склянку з водою.

— Випий, люба, і живіт одразу перестане боліти.

— Мамусю, ти її замовила? — запитала Даринка.

Її блакитні оченята насилу відірвалися від казкового танка.

— Звичайно, як завжди.

Марія усміхнулася та присіла на краєчок ліжечка. Дівчинка з насолодою випила воду.

— Смачно, — сказала вона і віддала склянку.

— Так, вода — це життя, — відповіла Марія.

— А коли ти й мене навчиш замовляти?

— Ти вже багато чого вмієш. Скоро і замовлянь навчишся.

— Швидше б.

Марія посміхнулася, обняла Даринку і погладила її по голівці. До кімнати зайшла бабуся Іванна. Марія підняла на неї очі.

— Мамо, мені вже час. Запізнююсь.

— То поспіши. Я посиджу з Даринкою. Ти випила ліки? — запитала вона дівчинку.

— Аякже! Смачно було!

— Чудово, люба!

Марія підхопилася з ліжка.

— Ну все, я побігла, повернуся увечері. Бувайте!

Вона поцілувала Даринку та Іванну і вийшла. Іванна сіла поряд із Даринкою та обняла її.

— Бабусю, а розкажи про наш рід.

— Я вже стільки разів розповідала, ти напам’ять знаєш, — посміхнулася жінка.

— Ну то й що, мені подобається слухати, ти так гарно розповідаєш.

Іванна замислилась, потім перевела задумливий погляд на Даринку.

— Ну добре, слухай. Всі наші пращури жили в Україні. Рід наш дуже-дуже давній. Ще в ті часи, коли люди вірили у великого бога Ярила, жили наші пращури. Тоді люди багато воювали. І от одного разу наш пращур, гарний та сильний чоловік, був поранений. Його привезли додому, але рана довго не заживала. І тоді його дружині наснився сон. До неї прийшла уві сні гарна жінка, одягнена у блакитне, неначе сяюче, вбрання, і звеліла набрати води із трьох джерел. А потім сказала їй замовляння, яке треба промовити над тією водою і після цього дати ту воду випити чоловікові. Прокинувшись, жінка так і зробила. І її чоловік одужав. От із тої пори у нашому роду всі жінки народжуються знахарками.

Даринка мрійливо подивилася на промені, що виблискували на стіні.

— Я теж буду гарною знахаркою! Я буду добре навчатися!

— Так, люба, ти будеш чудовою знахаркою!

Іванна обняла та поцілувала Даринку.

Фантастичні тіні на стінах та підлозі продовжували рухатися у своєму казковому танку…

* * *

Промені миготіли і блимали, гаптуючи стіну дивовижними візерунками, стрибаючи з полотна на полотно та наповнюючи уяву чудернацькими образами. Люди ходили по галереї, повільно переміщуючись уздовж стін та роздивляючись картини.

Марія стояла біля однієї із картин та розмовляла з власницею галереї Катериною, своєю давньою подругою. Несподівано погляд Марії вихопив із натовпу дивну постать чоловіка років шестидесяти, одягненого у вишиту сорочку та полотняні штани,