Солен Ніра - В обмін на кохання, Солен Ніра

Глава 27

— Що значить «він поїхав»?! — леді Естель мало не зламала віяло, з якого й так уже сипався перламутр. — Весілля через двадцять хвилин! ДВАДЦЯТЬ!

Служниця зіщулившись стояла біля дверей і тримала телефон, ніби той був джерелом усіх світових бід.

— Пан Лукос поїхав. І… він сказав, що весілля не буде.

— Як це не буде?! — Софі буквально пролетіла повз неї, зачепивши фатою один із букетів. Той упав і підозріло закотився під фортепіано.

— Він… він що, поїхав з тією… дівчиною?! — видихнула вона, притискаючи до грудей коробку з обручками. — Я знала! Я казала! Я ТРИЧІ казала!

— Чотири, — втрутилась тітка Альбіна. — Вчора після фуа-гра ти повторила це ще раз.

Леді Естель вже сиділа на стільці, в руках — келих шампанського, точніше, вже порожній.

— Це все через тебе, — прошипіла вона до Софі. — Треба було слухати мене й не лізти зі своїми «планами». Драма — це не стратегія.

— О ні, ні, ні! — Софі знову підскочила. — Це не я! Це вона! Ця, як її… Белла! Вона все зіпсувала. Це вона підставила Селесту, мене, всіх нас! Я… Я… Я вимагаю повторного весілля!

— Що саме ти хочеш повторити? — прошипіла Естель. — Хаос? Скандал? Втечу нареченого?

Тим часом репортери вже знімали кожен рух. Хтось шепотів, що наречена — підставна особа. Інші — що весілля скасували через сімейне прокляття. А один чоловік з мікрофоном твердо заявив, що бачив, як Лукос тягнув Беллу за руку до машини і вона виглядала «надзвичайно щасливою».

А в цей момент одна з тітоньок втратила свідомість. Не тому, що їй було зле — просто вона вирішила, що це чудова можливість потрапити в газету.

— Ми всі помремо в ганьбі, — прошепотіла Естель і допила залишки з келиха Альбіни.

— І ще без торта, — додала тітка Альбіна сумно, дивлячись, як офіціант виносить неймовірно гарний п’ятиповерховий торт назад на кухню.

І ось у центрі цього всього — Софі з розтріпаною зачіскою, торт без весілля, мама Белли, яка шепоче молитви, і десятки гостей, які наввипередки пишуть пости з хештегами #весіллястоліття #тількинецьогороку.

***
Ми поїхали. І, здається, це було єдине правильне рішення, яке ми могли прийняти в цей момент.

Будинок в горах — наше маленьке укриття від усіх проблем. Тихе місце серед природи, де можна було на кілька годин забути про всю ту бурю, що бушувала у світі навколо нас. Вона зачепила всіх: Софі, леді Естель, мою маму, усіх. І, звичайно, нас.

Лукос сидів поруч, спокійно тримаючи кермо, його руки були тверді й впевнені, але я могла бачити, як йому важко. Я могла зрозуміти, чому він так тихо, без зайвих слів, керував ситуацією. Усе це було нове і незрозуміле для нас обох. І все ж ми були разом, і це якось заспокоювало.

Ми приїхали до будиночку. Простора кімната з великими вікнами, що виходили на мальовничі гори, оточена зеленню і квітами. Тут не було гучних голосів, не було перепалок і тиску. Лише ми двоє, і цей острівець спокою в середині всього цього хаосу.

Лукос зняв пальто, повісив його на спинку стільця, і сідав до столу, спостерігаючи за мною.

— Ти добре? — запитав, не приховуючи турботи в голосі.

Я кивнула, але не могла приховати те, що насправді відчувала. Мої емоції були змішаними. Я не знала, чи правильно я все зробила, чи не варто було залишити все як є. Відповідь була одна: тепер ми тут, і ми разом.

— Я думаю, що треба трохи відпочити, — сказала я тихо, дивлячись у вікно на гори. — Але з іншого боку… Весь цей хаос не дає мені спокою. Ми як викинуті з цього світу, і я не знаю, чи це правильно.

Лукос підійшов до мене, сів поруч і взяв за руку.

— Все буде добре. Ми разом. І це — важливо. Нам потрібно дати час, щоб заспокоїтися.

Ми сиділи так кілька хвилин, насолоджуючись тишею і природою. Час тут втратив свою важливість.

— Можливо, треба було просто уникати цього весілля з самого початку, — сказала я з іронією, не в змозі стримати посмішку. — Але тепер ми тут. Тож, що ж… спробуємо випити кави і поговорити?

Лукос сміявся.

— Кава, я обіцяю, буде найкращою, яку ти коли-небудь пила, — відповів він.

І хоча ми опинилися в центрі цього хаосу, хоча все ще залишалося невизначеним, зараз ми мали хоча б кілька хвилин на самоті, щоб подумати, розібратися в собі і просто бути разом.

Це було те, що я потребувала. Тиша, простота і Лукос поруч.

Він підійшов ближче до мене, торкнувся пальцями мого все ще трохи липкуватого підборіддя і... нахилився, аби поцілувати. 

Вперше в житті я завмерла, мов підліток, який не знає, що робити і куди діти язика. 

— Так, давай просто вип’ємо кави, — сказала я, згладжуючи всі страхи і сумніви в собі. Спочатку Лукос трохи здивувався, адже, це дивно, наречена навіть не цілувалась з нареченим. 

Та потім кімнату заполонив сміх, спочатку Лукоса, потім і я приєдналась до нього.

А потім, як ні в чому не було, ми поринули в розмову про все на світі, поки кава не приготувалася. Лукос перемішував її ложкою, а я дивилася на його руки, розуміючи, як багато він робить для всіх нас. Для мене. І хоча ситуація все ще залишалася складною, я відчувала, що з ним я здатна пройти через будь-які труднощі. В його присутності стало легше.

Коли він подав мені чашку, я взяла її з подякою, а потім обережно піднесла до губ, дозволяючи гарячому напою зігріти мене. У кімнаті пахло свіжо завареним еспресо, і за вікном розгортався пейзаж — гори, дерева, все, що могло дарувати спокій.

— Ти знаєш, — почала я, перевівши погляд на нього, — мені здається, що я заблукала в усьому цьому. Я не знаю, що робити далі.

Лукос сидів напроти мене, його погляд був спокійним, але водночас уважним. Він чекав, поки я не скажу більше.

— Більшість людей на моєму місці давно б все кинули. Мама, тато, Софі, всі… Всі хочуть своїх правил. Я ж просто намагаюся зрозуміти, що правильно.

Лукос зробив коротку паузу, а потім м’яко відповів:

— Все, що ти робиш, це правильно. Ти робиш все так, як відчуваєш. І не важливо, скільки людей навколо думають по-іншому. Важливо, що ми робимо це разом. Я не знаю, куди нас це приведе, але я точно знаю, що буду поруч.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍