Квіткова долі - Історія Дор. Кинджал смерті, Квіткова долі

Максим повернувся додому. Її не було. Він увійшов до кімнати, яка колись була її спальнею. Вона не ночувала там із того дня, як він запропонував їй зустрічатися. Він оглянув усе — речі лежали на своїх місцях. Заглянувши під матрац, він знайшов зошит, звичайний, у клітинку. Максим відкрив його й почав читати. Це був опис першого запису щоденника. Перегорнувши кілька сторінок, він побачив почерк іншої людини. Там уже чітко описувалася історія Рудої. Він хотів закрити зошит, але з нього випав аркуш із детальними інструкціями, як під’єднати прослуховування й встановити камеру. Тоді Максим зрозумів, що це одна з її робіт, про яку вона ніколи не розповість. Він закрив зошит і поглянув на годинник — чверть на дев’яту вечора. «Чому її ще немає?» — подумав він і взявся телефонувати. Дзвінок її телефону пролунав неподалік.  
— Сонечко, ти повернулася! — він побіг до дверей.  
Але, вийшовши в коридор, нікого не побачив. Телефон гудів у тумбочці.

Максим одразу зателефонував Назару, і той відповів, що її сьогодні не було в ресторані. Подзвонивши Анні ще раз, він почув, що вона також нічого не знає. Не гаючи часу, він вибіг до машини й помчав до відділення.  
— Вона доросла, а зараз лише дев’ята вечора. Ти справді хочеш, щоб ми всю поліцію поставили на вуха через неї? — буркнув черговий.  
Максим вилаявся й різко вийшов із відділення. Йому залишалося тільки набрати Олега.  

Через хвилину після розмови з Олегом Анна зателефонувала Максиму й пояснила, що їхні люди її розшукують, але ніхто не знає, куди вона могла податися. Максим присів на лавку. «Я нічого не знаю, — думав він, — я взагалі її не розумію, прокляття! Вона все знає про мене, а я… Що я? Вона дбала про мене, і коли була потрібна допомога, вона все владнала, хоч була за ґратами. Вона захищала мою родину».  

Мерседес капітана з рипінням шин заїхав на стоянку.  
— Максе! — гукнув капітан. — Прус, ти чого тут застиг? Ти відстежив її телефон?  
— Вона його не взяла.  
— А камери по місту? Ти хоч їх переглянув?  
— Там… — почав Максим.  
— Ставай, ідемо, зараз усе з’ясуємо. Хто сьогодні на чергуванні зі слідчих?  
— Лариса, — відповів Максим.  

Анна з кількома хлопцями під’їхала на чотирьох машинах.  
— Максиме, — звернулась вона, — що нам робити?  
— Чого ти мене питаєш? Шукайте свого боса, — він різко відвернувся, протираючи очі рукавом. — Куди вона могла поїхати?  
— Не знаю. Дор… вона… — відповіла Анна.  
— Що?  
— Вона казала, що якщо з нею щось трапиться, ти станеш головним. У нас є всі інструкції: що робити, її рахунки — вона все тобі передала. Ти станеш лідером тих людей, — вона показала на хлопців, які стояли біля машин. — Завтра ввечері мала бути зустріч «Кинджала смерті» у вас. Усі наші отримали запрошення. Вона хотіла змінити порядки в цих містах, їй набридло бачити цей бруд, корупцію й лицемірство.  
— Зустріч? Якого біса, що за дурня, які інструкції? — перепитав Максим.  
— А ти не знав? — здивувалася Анна.  
— Трясця! Я не знав… — іронічно відповів Максим. — Вона згадувала про неділю, що має важливу справу, але… я не думав, що це щось таке. Вона…  

Лариса відвела Максима вбік.  
— Послухай, он ті люди мають бачити силу і чіткі накази. Не поводься як її іграшка… Чорт забирай, мені байдуже, які у вас там особисті справи, ти це розумієш? Але вони мають відчути твою готовність до правильних рішень, якщо буде така необхідність. Ніхто не має бачити голову слабким — слабкість спровокує бунт. І те, що між вами, — це лише ваше і за поріг не виходить, зрозуміло? Ніхто, крім мене і ще одного чи двох людей, не здогадується, що все настільки серйозно. Інші вважають, що це її розваги. Ти хочеш, щоб її люди думали, що вона помилилася з наступником, що вона думала не головою, а… — Лариса тицяла в його груди рукою, пояснюючи. — «Кинджал смерті» — не народні месники, ми не змінимо увесь світ, але дещо зробити кращим зможемо, справедливішим. Кожен із нас постраждав від системи, чиєїсь корупції, недбальства чи, як вона, від своєї сім’ї. Вона вклала все, що мала, у цих людей, усі ці роки вірить у них. Усе тримається на тому, що ми готові один одного захищати. Перестань пускати соплі, візьми себе в руки. Якщо ми її не знайдемо, ти єдиний…  
— Не кажи так, вона… Ми знайдемо, щоб ти там не думала, і я аж ніяк не хочу їм, — він показав на хлопців, — щось пояснювати. «Кинджал смерті» — не моя команда, і не мені їм щось наказувати, ти це розумієш? — Максим ухопив її за плече.  
— Не твоя, кажеш? — вона спритно вислизнула з його рук. — То шукай її. До біса, десь там моя роботодавиця, а значить, і мої гроші. І ми маємо її знайти, — цинічно додала Анна.  

Максим думав: «Про що ти говориш? Який "Кинджал смерті"?» Але він запитав:  
— Як так? Вона легковажно ставиться до цього життя. Та най тобі грець, вона вперта й непередбачувана.  

— Стривай, — сказала Анна. — Ми про одну й ту ж людину говоримо?  
— А?  
— Ти помиляєшся, — пояснювала Анна. — Вона все прораховує, кожен свій крок. Знаєш, у природі має бути баланс, а ми просто допомагаємо їй.  
— Залишайтеся тут! — звернувся капітан до Анни. — Якщо щось з’ясуємо, одразу дамо вам знати. А ти, Максиме, ми знайдемо її.  

Капітан влетів у відділок, черговий підвівся.  
— До мого кабінету, — наказав він Ларисі, проходячи повз її робочий стіл.  

Капітан сидів за своїм столом, Максим — на канапі. Лариса зайшла.  
— Зачини двері за собою, — сказав він їй. — Як з’явиться інформація з камер, ти, Ларисо, візьми ще кілька людей і поїдете на місце, де її востаннє бачили. А ти, Максиме, повертайся додому, можливо, вона вже там.  
— Капітане, але ж ще тільки десята вечора! Ви хочете витягти наших людей із їхніх домівок, щоб шукати дорослу жінку, яка не повернулась? Може, вона десь у коханця, без образ, Максе, — сказала Лариса.  
— Петренко! — жорстко крикнув капітан.  
— Чого? — вона зірвалася на голос. — Вона доросла, з кримінальним минулим! Та вона просто того бовдура кинула й розважається з одним зі своїх чоловіків!  
— Послухай, — встав на повний зріст Максим, — я зараз тобі язик вирву з твого поганого рота!