Квіткова долі - Історія Дор. Кинджал смерті, Квіткова долі

У будиночку знайшлося три літри бензину. Вона залила бензин у бак і заглянула в сумку на мотоциклі. Тоді й зрозуміла, що телефон і гаманець залишила вдома — лише сотня гривень валялася між інструментами. Дор поклала купюру біля собачки, що рухала головою на торпеді трактора.  
— Не треба, дитинко, — сказав чоловік.  

Сідаючи на свій мотоцикл, вона спитала:  
— Як найкоротшою дорогою дістатися до асфальтованої, оминаючи села, щоб швидше доїхати до Долини? Не хочу повертатися вночі.  
— Панночка, — усміхнувся він, — хіба що прямо через це поле до лісового масиву, а потім стежкою кілометр — і буде об’їзна.  
— Дякую, — промовила Дор. — І завжди так не буде. Скоро прийдуть зміни, ось побачите.  

Вона штовхала мотоцикл, який грузнув у болоті. Ці два кілометри Дор подолала завдяки твердій стежці легше, ніж сподівалася, щоправда, її кросівки та штани були по коліна в багнюці. Виїхавши на асфальт, Дор відчула повернення до цивілізації. Вона вдарила по газах, і двигун увійшов у свій природний ритм.  

Кілометри пролітали миттєво. Дор раділа, що їй не доведеться їхати тією багнюкою, хоч дорога додала десяток кілометрів. Шлях був легкий, небо затягувалося хмарами. Дор тиснула на газ. Проїжджаючи ліс, в інший час вона могла б рухатися повільно, милуючись природою, але сьогодні прагнула повернутися додому вчасно. Сьогодні був день, коли Макс ще не розумів, що вона задумала. В його очах вона ще не стала мерзенною тварюкою, готовою мстити.  

Вовк, що стояв на дорозі, вона помітила не одразу. Різке гальмування, мотоцикл хитнуло, і вона пустила його в занос. Мотоцикл влетів у дерево, а сама Дор ковзнула по асфальту добрих двадцять метрів, залишаючи за собою слід. Вона лежала, краплі дощу з неба приводили її до тями. Дор почала сміятися. «Було б смішно померти сьогодні», — подумала вона. Вовк підняв голову до неба, його виття змусило ворон злетіти з верхівок дерев. Дор лежала й дивилася в небо, яке почорніло від зграї птахів. Вона повільно підіймалася — нога була подерта об асфальт, але болю не відчувала.  

Вона вигукнула до вовка:  
— Не цього разу! Забирайся, сьогодні я перемогла!  
Дор не розуміла, кому це сказала — бідній тварині чи смерті, що стояла за її спиною. Мотоцикл був розбитий вщент. Вона знайшла шматок деревини й, підпираючись ним, повільно пішла дорогою. На жаль, ніхто не їхав. Через два кілометри вона знесилилася й зійшла з дороги. Стежка, що вела вглиб лісу, свідчила, що там хтось недавно ходив — витоптаний шлях був свіжий. За тридцять хвилин вона побачила дерев’яний будиночок лісника. Дощ шмагав її побиту спину. Дор дісталася до хати, зламала старий замок і зайшла всередину. Ноги так нили, а холод пронизував до кісток — жовтневий дощ завжди холодний. Вона бачила, як пара здіймалася від її подиху. Знявши мокрий одяг, Дор лягла на підлогу, укутавшись старим мішком, у якому колись зберігали корм для лісових тварин. Мишачий запах одразу вдарив у ніс. Вона не помітила, як сутеніло. Їй хотілося їсти, а ще більше — спати. Голова гуділа — чи то від падіння, чи від втоми.

*******

У відділку Максима зустріли оплесками — усі вважали, що це він урятував Сема. Лише Лариса поглядала скоса, бурмочучи щось про його брехню. Ближче до обіду до відділку завітав Олег із парою адвокатів. Він попрямував до капітана, щоб з’ясувати, чому затримують будівництво на Польовій. Капітан пояснив:  
— Дай мені три дні, і мої люди все владнають.  
Олег скривився, але махнув рукою — мовляв, гаразд. Виходячи, він перестрів Максима.  
— Братан! — гукнув Олег. — Стій, давай перекинемося кількома словами.  
Максим зупинився, явно не в настрої.  
— Та нема про що говорити. Говори з нею, я не втручаюся у ваші справи.  
— Ти що, досі ображаєшся через той мій шантажик? — засміявся Олег. — А подивись, як усе склалося: ти з нею, у вас усе добре, і ніхто не скаржиться. Якби я тебе тоді не підштовхнув, що б ти робив ці сім років? Зітхав би по кутках через своє нещасне кохання?  
— Шантаж? Ти не уявляєш, що сталося! Що ми втратили! Сучий ти пес, через тебе вона стільки пережила! — Максим схопив його за барки. — Якби не твої ігри, цей негідник не нашкодив би їй!  
— Ти про що? — здивовано спитав Олег.  
— Ти справді нічого не знаєш? — Максим відпустив Олега. — Той негідник Тарас… Він мало не вбив її! Він хотів змусити мене витягнути з неї інформацію про приховані рахунки вашої сім’ї. Коли я не погодився, він забрав… — Максим зупинився на слові "забрав", стиснувши кулак.  
— Я, так само як і вона, завжди живу під тиском. Вони постійно чубляться між собою. Ти думаєш, мені легко? Я хотів такого життя? Знаєш, вона каже, що сама, але це брехня. У неї є ти, Максиме, а я… справді один між двома сім’ями, які поводяться зі мною як зі своєю власністю. Так, я міг би втекти, усе покинути, але хто я без цього? Сорок три роки живу їхнім коштом, і вони мені завжди про це нагадують. Але, трясця, це все має належати мені! Мій батько мав очолити "сім’ю", а їхні матері…  
— Досить! Я не слухатиму, який ти нещасний! — Максим ткнув пальцем йому в плече.  
— Щасливчик? Гарно ти влаштувався! Не боїшся, що вона викине тебе за поріг, коли ти їй набриднеш, як паршиву собаку? Або… ще гірше — ти станеш її ворогом, — Олег хихотнув. — Вона ніколи не прощає зради, а ти її зрадив не раз.  
— Зрадив?! — Максим стиснув зуби. — Коли це я її зраджував? — процідив він крізь зуби.  
Олег розсміявся. Максим зацідив йому кулаком в обличчя. Охорона підбігла до Олега.  
— Спокійно, — він махнув рукою, щоб зупинити охоронців. — Максе, ти пішов на угоду з одним із нас за її спиною. Вона такого не прощає. — Він витер кров із губи. — Удариш мене — нічого не зміниться. Вона не пробачить тому, хто зазіхнув на її власність. А Тарас це легко зробив із тобою. Як ти взагалі міг із ним говорити? Ти справді не здогадувався, що він зробив ставку на тебе, щоб підібратися до неї й знищити її? Ти такий слабак! — Він фиркнув, демонструючи свою зверхність. — І що вона в тобі знайшла? Цей негідник ще з відділку, коли вперше прийшов до неї, зрозумів, що ти запав на неї, і через тебе можна забрати все її майно й той проклятий спадок, що залишила їй мати. Він роками виношував цю ідею, і, здається, йому вдасться. Якщо вона дізнається, що ти повівся на пропозицію Тараса, що ти став на його бік і ці сім років шпигував за нею, вона не пробачить тобі. Тарас переміг, ти її знищив. Ти це розумієш? Боже, ти навіть не можеш захистити її від своєї напарниці, яка полює на неї, щоб знову загнати за ґрати!  
— Вона заспокоїться. Лариса нічого на неї не знайде, — відповів Максим.  
— Звичайно, не знайде, — погодився Олег. — Я все зроблю для цього. Я розберуся з нею по-своєму, і це буде мій подарунок тобі. Сподіваюся, він не стане останнім перед твоєю смертю.