Мері Роуч - Вояки

— Коли зрозумів, що ми підводники, він сказав: «Хлопці, а я про вас знаю. На глибину йдуть сто сорок чоловіків, а на поверхню підіймається сімдесят пар».

Тоді Карам відповів (з дуже серйозним виразом обличчя):

— Неправда, у нас є і трійки.

Підводний флот США вводить в особовий склад офіцерів-жінок з 2010 року, жінки в званнях матросів і старшин служать на підводних човнах з 2016 року. Поки що все добре. Джеррі Лем каже, що нещодавня заборона сигарет викликала більше невдоволення. А потім це все ж таки сталося: за день до мого візиту в газеті «Нейві таймз» (Navy Times) було опубліковано новину про те, як жінок-офіцерів зняли на відео, коли вони приймали душ на борту «Вайомінга».

Я запитала Нейборза, чи каже він курсантам, що пісяти в тренажері з евакуації не можна.

— Це запитання ніколи не поставало. Таке трапляється.

Я забула, що він дайвер. А кажуть, що дайвери це роблять у гідрокостюми. Я — ніколи.

— Я навіть в океані такого не роблю.

Чоловік біля консолі і Нейборз обмінюються поглядами. «Не бачили ви справжнього життя», — немов кажуть їхні очі.

Курсанти стоять один за одним перед сходовим колодязем, як рядочок каченят. Вони спускаються в самий низ тренажера з евакуації, щоб виконати велике підняття, 37 футів[183]. Для цього вони скористаються евакуаційним костюмом ОЕЗП (Оснащення для евакуації та занурення з підводних човнів — Submarine Escape and Immersion Equipment, SEIE), він частково надувається, навколо голови та лиця формується (так недоречно) схожа на мішок для перевезення мертвих конструкція із зіп-застібкою. Як і його попередники, «легені Момсена» та «каптур Штайнке», костюм ОЕЗП має запас повітря та отвори, крізь які зайве повітря випускається мірою піднімання з глибини. Людина в цьому костюмі може вільно дихати, не хвилюючись через те, що в легенях щось може розірватися. Курсанти вже по практикували «підняття з видихом», вони повинні знати, що робити у разі проблем із костюмом. Наприклад, таких: «Гума була потріскана та клейка, більшість із них позлипалися». Так Ендрю Карам описував мені в листі електронною поштою «каптури Штайнке», які його попросили перевірити перед походом десь наприкінці 1990-х років.

«Добрим було тільки те, — писав Карам, — що більшу частину часу ми перебували у водах, глибини яких сягали понад 1000 футів[184], отже, шансів для застосування тих каптурів майже не було». Максимальна глибина, на якій випробування «каптура Штайнке» давали позитивні результати, — 450 футів[185]. Максимальна глибина, на якій ви ще можете розраховувати, що костюм ОЕЗП вас урятує,— 600 футів[186]. Насправді кращого результату вже й не треба, адже якщо ви спробуєте евакуюватись у воду на глибині понад 600 футів, вірогідно, що загинете від декомпресійної хвороби, незалежно від того, яке на вас спорядження.

Щоб краще зрозуміти, що таке декомпресійна (кесонна) хвороба, корисно згадати про газовані напої. Газована вода — це вода з крану, у якої кесонна хвороба. Коли нагнітати газ під тиском у вмістилище рідини — хоч у пляшку содової води, хоч в аквалангіста, — частина цього газу проникне в рідину. (Якщо користуватися науковим жаргоном, газ «утворює розчин» задля врівноваження.) Тепер уявімо, що тиск у вмістилищі різко падає — тому що пляшку відкоркували чи тому що водолаз піднявся з глибини до поверхні води. Молекули газу, які тиск загнав у рідину, тепер із неї вийдуть (знову ж таки, врівноваження). Коли вони це роблять, то збираються в бульбашки. Не важливо, чому так стається. Вони це просто роблять. Тепер маємо або склянку газованої води, або небезпечний випадок кесонної хвороби. Кесонна хвороба — це бульбашки, які мігрують по тілу і створюють проблеми: закупорюють судини та не дають крові дістатися до життєво важливих органів, розривають тканини, що викликає біль, або і те, і те разом, а то й гірше.

Щоб уникнути кесонної хвороби, з глибини треба підніматися повільно. Тоді організм дістає шанс позбутися газу з видихом, він виходить із крові в легені. (Головний «винуватець» — азот, його багато в повітрі й він легко розчинюється та ховається в жир.) Що довше водолаз дихав повітрям під тиском і/чи що сильніше стиснуте повітря, то більшої кількості азоту йому треба позбавлятись, а отже, то повільніше треба підніматися до поверхні води.

Підводники, яким доводиться покидати човен на глибині, можуть зазнавати небезпеки декомпресії, а можуть і не зазнавати. Якщо їм пощастило, тиск повітря в човні залишиться таким, яким був під час виходу з порту, тобто дорівнюватиме тиску над поверхнею води. У такому разі ризик кесонної хвороби мінімальний. Та якщо всередину човна потрапляє забортна вода, вона стискає повітря, як це робить каток зі сміттям. Тоді підводники опиняються в тій самій ситуації, що аквалангісти. Вони вдихають стиснуте повітря, і частина газів того повітря розчиняється в їхній крові та тканинах. Залежно від стиснення повітря та від того, як довго вони ним дихали, щоб безпечно піднятися на поверхню води, їм, як і водолазам, може, треба буде пройти декомпресію. Вдихання стиснутого повітря протягом хвилини в рятувальній камері проблеми не створює, якщо це не стається на великій глибині. Якщо субмарина перебуває на глибині 800 футів[187], для того щоб урівноважити тиск води ззовні та дістати можливість відчинити люк, тиск повітря треба підняти так, що його вдихання навіть упродовж хвилини призведе до такого насичення організму азотом, що виникне ризик кесонної хвороби.

Екстремальний, найжахливіший, прояв кесонної хвороби — так звана «вибухова декомпресія». 5 листопада 1983 року в декомпресійній камері на палубі свердлової вежі з добування нафти в Північному морі перебували четверо водолазів. З якоїсь і досі невідомої причини один із робітників обслуги відчинив люк, миттєво знизивши тиск усередині камери із позначкою, що відповідала тиску на глибині 305 футів[188], до тиску на поверхні води. Розчинений азот миттєво скипів, вийшовши у вигляді бульбашок у мозок, кров, жир та м’язи тих чоловіків. У звіті патологоанатом написав, що жир з тіл тих чоловіків мав вигляд «масла, що скипіло на пательні». Вважали, що їхня кров миттю «скипіла», «що призвело до негайної та повної зупинки кровообігу».

Водолаз, тілу якого надали четвертий номер, на момент відчинення люку перебував поряд з ним. Прощавай, Вілкі. З ним сталося те саме, що стається з шампанським у закоркованій пляшці. Патологоанатом припускав, що на додачу до ушкоджень, дістаних унаслідок того, що чоловіка викинуло крізь прочинений люк, він «мав вибухнути». На розтин його привезли в чотирьох пластикових мішках. Не вистачало деяких органів, їх