Артур Конан Дойль - Загублений світ

вашу думку, допитливість властива тільки людям, що мають звання професора? — сказав він нарешті. — Я вивчаю цих красенів, от і все. Вистачить з вас такого пояснення?

— Вибачте, — сказав я.

Але добродушність не зрадила лордові Джону і цього разу. Він розсміявся:

— Не ображайтеся, юначе. Я хочу роздобути для Челленджера маленьке курчатко. Це моє головне завдання. Ні, дякую, ваша допомога мені не потрібна. Я в цій клітці нікого не боюся, а ви беззахисні. Ну, на все добре, чекайте мене надвечір.

Він напнув на себе свій безглуздий кошик, повернувся і покрокував до лісу.

Якщо вже поведінка лорда Джона була трохи дивною у ці дні, то що ж сказати про Челленджера? Слід зазначити, що наш професор дуже приваблював індіанок і тому йому доводилося завжди носити при собі велику пальмову гілку, якою він відганяв своїх шанувальниць, наче мух, коли вони вже занадто докучали йому своєю увагою. Уявіть собі, яке це було видовище! Мабуть, найкомічніше з усіх, які мені довелося бачити в Країні Мепл-Уайта. Викидаючи носки в боки, Челленджер прямує із символом влади в руці, а за ним, як за чорнобородим оперетковим султаном, тягнеться свита індіанських дівчат, вдягнених у лахміття з тонкого рослинного волокна.

Що стосується Саммерлі, то він був цілком поглинутий вивченням світу комах і пернатих країни Мепл-Уайта і проводив увесь час за препаруванням здобутих екземплярів (якщо не вважати тих годин, що він витрачав на лайку з Челленджером, який нібито не бажає виручити нас зі скрутного становища).

Челленджер унадився зникати щоранку і повертався тільки опівдні з таким урочистим виглядом, начебто на його плечах лежав найбільший тягар відповідальності за якусь надзвичайно серйозну справу.

Одного чудового дня, не розстаючись з пальмовою гілкою, він повів нас за собою і відкрив нам свої таємні плани.

Ми вийшли на невелику галявинку посеред пальмового гаю і побачили один з тих грязьових гейзерів, про які я вже говорив. Навкруги були розкидані безліч ременів, нарізаних зі шкір ігуанодонів; тут же лежав великий шматок перетинчастої плівки — згодом з’ясувалося, що це не що інше, як вишкреблений і висушений шлунок рибоподібної ящірки. У цій прошитій по краях плівці були залишені маленькі отвори для відрізків бамбука; протилежні кінці їх з’єднувалися з глиняними лійками, що вбирали в себе газ, який виділявся пухирцями в гарячих струменях гейзера. Незабаром опала плівка почала повільно здуватися і виявляти настільки явний намір здійнятися вгору, що Челленджерові довелося прив’язати ремені, що її оперізують, до дерев. Через півгодини вона перетворилася на справжню повітряну кулю, і, судячи з того, як ця куля натягала ремені і рвалася вгору, піднімальна сила її була велика. Челленджер мовчки дивився на утвір свого генія і самовдоволено погладжував бороду — ну просто тобі щасливий батько, що милується своїм первістком.

Тривалу мовчанку перервав Саммерлі:

— Невже ви збираєтеся запропонувати нам піднятися на цій штуці? — крижаним тоном запитав він.

— Поки що я збираюся продемонструвати перед вами її потужність, дорогий Саммерлі, аби у вас не було жодних сумнівів щодо цього.

— Тоді раджу вам негайно викинути з голови цю дурницю, — рішуче заявив Саммерлі. — Ви ніякими силами не змусите мене погодитися на таке божевілля. Лорде Джоне, сподіваюся, ви не будете підтримувати цю авантюру?

— Дотепна штука! — сказав наш провідник. — Цікаво було б подивитися її в дії.

— Зараз подивитеся, — сказав Челленджер. — Останні дні я напружував усі сили свого розуму, щоб придумати, як нам вибратися звідси. Ми вже переконалися, що спуск стрімкими скелями неможливий, а тунелю більше не існує. Перекинути міст на стрімчак нам, безперечно, не вдасться. Але що ж тоді робити? Я якось говорив нашому юному другові, що ці гейзери виділяють водень у вільному стані. Звідси логічно випливала думка про повітряну кулю. Зізнаюся, що мене трохи бентежило питання, де дістати для неї оболонку, але коли мені потрапили на очі колосальні нутрощі тутешніх плазунів, я вже ні в чому більше не сумнівався. І от результати моєї праці.

Він заклав одну руку за обшлаг своєї подраної куртки, а другу гордовито простягнув уперед.

Тим часом куля остаточно округлилася, і ремені вже ледве стримували її.

— Марення! Найчистіше марення! — пирхнув Саммерлі. Але лорд Джон був у захваті від ідеї Челленджера.

— Ну й голова в нашого старигана! — шепнув він мені. Потім сказав голосно: — А де ви дістанете кошик?

— Тепер думатиму і про кошик. У мене вже є деякі міркування з цього приводу. А поки я покажу вам, що мій апарат здатний підняти нас.

— Ви хочете сказати — усіх разом?

— Ні, ми спускатимемося по черзі, начебто на парашуті. Пристрій для зворотного підйому я ще придумаю. Якщо мій апарат витримає вагу однієї людини й обережно опустить її на землю, буде все гаразд. Зараз ми його випробуємо.

Він притяг уламок базальту досить солідних розмірів і обв’язав його канатом — тим самим, за допомогою якого ми піднімалися на пірамідальний стрімчак. Канат був футів сто у довжину і хоч не товстий, але дуже міцний. Потім нам було продемонстровано щось на зразок шкіряного нашийника з довгими стропами. Челленджер надяг цей нашийник на повітряну кулю, зібрав у пучок звислі вниз стропи так, щоб вага вантажу розподілялася рівномірно по всій поверхні, прив’язав ними уламок базальту, а кінець канату намотав собі на руку.

— Зараз я покажу вам вантажопідйомність моєї повітряної кулі, — оголосив він, заздалегідь смакуючи своє торжество, і з цими словами перерізав туго натягнуті ремені.

Ніколи ще наша експедиція не була так близька до загибелі. Наповнена газом оболонка стрімко рвонулася вгору, тягнучи за собою Челленджера. Я ледь встиг обхопити його за талію і теж злетів у повітря. Лорд Джон наче кліщами вчепився мені в ноги і полетів слідом за нами. На секунду в моїй уяві виникло дивне видовище: четверо відважних мандрівників, подібно гірлянді сосисок, зависли над країною, таємниці якої вони силкувалися розгадати. Але, на щастя, міцність мотузки мала якусь межу, чого, очевидно, не можна було сказати про піднімальну силу цього диявольського апарата. Почувся тріск, і ми купою повалилися на землю. Плутаючись у мотузці, що обірвалася, ми насилу зіп’ялися на ноги і побачили, як уламок базальту стрімко йшов угору, ледь помітною цяткою чорніючи в яскраво-блакитному небі.

— Блискуче! — вигукнув безжурний Челленджер, потираючи забиту руку. — Дослід удався якнайкраще. Я сам не розраховував на такий успіх. Обіцяю вам, джентльмени, що нова куля буде готова за тиждень і ми зовсім спокійно здійснимо на ній перший етап нашої зворотної подорожі на батьківщину.

Дотепер записи в моєму щоденнику