Артур Конан Дойль - Загублений світ

банка, що замінює його, і краще письмове приладдя, ніж недогризок олівця й один-єдиний пошарпаний блокнот, я докладно опишу, індіанців племені аккала, опишу наше життя серед них і чарівну Країну Мепл-Уайта, що потроху відкривала перед нами свої дива. Пам’ять не зрадить мені; разом з першими враженнями дитинства в ній до кінця днів моїх збережеться кожна хвилина, кожна година, проведені нами на плато, і ніщо інше не витіснить цих спогадів. Настане час, і я опишу ту чудесну місячну ніч на центральному озері, коли індіанці виловили сіткою молодого іхтіозавра[59], який мало не перекинув наш човен — істоту, схожу чи то на тюленя, чи то на рибу з трьома очима, причому третє око сиділо в нього на тімені, а інші два захищали кістяні пластинки. Тієї ж ночі зелена водяна змія стрілою метнулася до нас з очеретяних заростей, обплела своїми кільцями кермового в човні Челленджера і сховалася з ним під водою.

Я не забуду розповісти й про ту дивовижну білу істоту — ми й донині не знаємо, що це було: плазун чи звір, — яка жила в гнилому болоті на схід від центрального озера і ночами снувала серед кущів, випромінюючи слабкий фосфоричний блиск. Індіанці так боялися її, що навіть близько не підходили до того болота, а ми двічі були там, бачили цього звіра звіддаля, але не могли пробратися до нього через драговину. Скажу тільки, що він більший від корови і видає неприємний мускусний запах.

У моїх майбутніх записах ви зустрінете також згадування про велетенського швидконогого птаха, від якого Челленджерові якось довелося втікати під захист скель. Він набагато вищий від страуса, і потворна, як череп, голова сидить у нього на довгій голій шиї. Коли Челленджер здирався нагору по каменях, він одним ударом свого лютого вигнутого дзьоба, наче долотом, зірвав йому підбір. Але цього разу сучасна зброя не осоромилася: величезний фороракус[60] дванадцяти футів на зріст (радісний професор, не встигнувши віддихатися як слід, вже повідомив нам його назву) повалився на землю, вбитий кулею лорда Джона, і судорожно забив ногами, здіймаючи хмару пер і не зводячи з нас блискаючих лютим вогнем жовтих очей. Як би мені хотілося дожити до того дня, коли ця люта приплющена голова знайде своє місце серед інших трофеїв, що прикрашають кабінет в Олбені!

Під кінець треба буде обов’язково згадати і про токсодопа[61] — велетенську морську свиню зростом у десять футів, з виступаючими вперед гострими зубами, яку ми підстрелили якось на світанку біля водопою.

Згодом я розповім про все це докладніше і поряд з нашими пригодами залюбки опишу чудові літні вечори, коли ми, четверо друзів, лежали де-небудь на лісовому узліссі серед невідомих нам яскравих квітів і, дивлячись вгору крізь обтяжені соковитими плодами гілки дерев, дивувалися з вигадливих птахів, які пролітали у високій синяві неба, потім переводили погляд у густу траву і спостерігали за дивними істотами, що виповзали зі своїх нірок подивитися на нас; опишу довгі місячні ночі, коли ми випливали в човнах на середину озера і з мимовільним страхом дивилися на його блискаючу гладінь: от якесь фантастичне чудовисько зметнулося над водою, пустивши по ній широкі кола… от темна глибина опромінилася зеленуватим світлом, що позначає шлях нової, невідомої нам істоти… Я запам’ятаю ці картини в усіх подробицях, і коли-небудь моя пам’ять і моє перо віддадуть їм належне.

Але ви, певно, запитаєте, як ми могли займатися такими спостереженнями, коли нам належало і день і ніч шукати способу повернутися до цивілізованого світу. Відповім вам, що ми всі сушили над цим голову, але марно. З’ясувалося тільки одне: на допомогу індіанців розраховувати не доводилося. Вони були нашими друзями і ставилися до нас мало не з рабською відданістю, але як тільки ми заїкалися про допомогу, про те, щоб перетягти до урвища яку-небудь довгу дошку або сплести канат зі шкіряних ременів і ліан, нам відразу ж рішуче відмовляли. Індіанці посміхалися, підморгували нам, хитали головами, і далі цього справа не йшла. Старий вождь, і той не здавався, і лише його син Маретас сумно поглядав на білих людей і знаками виражав їм своє щире співчуття.

Після битви з мавпами індіанці дивилися на нас як на надлюдей, перемога яких криється у їхніх таємничих трубках, які вивергають смерть, і гадали, що поки ми з ними, щастя їм не зрадить. Нам пропонували обзавестися червоношкірими дружинами і власними печерами, аби ми погодилися забути свій народ, і назавжди залишитися на плато. Поки все обходилося тихо і мирно, але ми знали, що наші плани слід зберігати в таємниці, бо, дізнавшись про них, індіанці могли б затримати нас у себе силоміць.

Незважаючи на можливість зустрічі з динозаврами (утім, небезпека ця була не настільки вже великою, тому що, як вже говорилося вище, вони полюють головним чином вночі), за останні три тижні я двічі ходив у наш старий табір провідати Самбо, який як і раніше залишався на своїй посаді біля підніжжя гірського кряжа. Мої очі жадібно ковзали неосяжною рівниною в надії, що звідти до нас прийде довгоочікувана допомога. Але простори, порослі кактусами, були безлюдні, і ніщо не порушувало їхньої одноманітності до ледь видної звідси стіни бамбукових заростей.

— Вони незабаром прийдуть, містере Мелоун. Почекайте ще тиждень. Індіанці прийдуть з канатами і знімуть вас звідти! — Так підбадьорював мене наш чудовий Самбо.

Якось я заночував у старому таборі, а вранці на зворотному шляху мене чекав сюрприз. Я повертався добре знайомою дорогою і був вже недалеко від болота птеродактилів, коли попереду із-за кущів раптом з’явився якийсь дивний предмет. Підійшовши трохи ближче, я побачив, що це людина, яка йшла, надягши на себе щось подібне до футляра або очеретяної клітки, яка захищала її з усіх боків. Яке ж було моє здивування, коли я впізнав у цій людині лорда Джона Рокстона! Побачивши мене, він виліз з цієї безглуздої споруди і засміявся, але вигляд у нього був трохи збентежений.

— Це ви, юначе? — сказав лорд Джон. — От уже не очікував такої зустрічі!

— Що ви тут робите? — запитав я.

— Відвідував своїх друзів, птеродактилів, — спокійно відповів він.

— Це ж навіщо?

— Цікаві звіринки! Тільки страх які негостинні. Та ви самі знаєте, як вони зустрічають непроханих відвідувачів. От я й спорудив такий кошичок, аби захистити себе від їхніх ласк.

— І що вам знадобилося на цьому болоті?

Лорд Джон уважно подивився на мене, і я зрозумів, що його долають якісь сумніви.

— На