Артур Конан Дойль - Загублений світ

гряди. У незапам’ятні часи цим шляхом піднялися на плато людиноподібні мавпи й індіанці, а не дуже давно ним же скористався Мепл-Уайт зі своїм товаришем. Але рік тому тут стався сильний землетрус і верхню частину тунелю наглухо завалило уламками скель. Коли ми висловлювали своє бажання спуститися вниз, на рівнину, індіанці тільки знизували плечима і заперечно хитали головами. Чи то вони дійсно не могли допомогти нам, чи то не хотіли, — сказати важко.

Після переможного походу індіанці перегнали вцілілих мавп в іншу частину плато (Боже, як вони вили дорогою!) і оселили їх неподалік від своїх печер. І з цього дня мавпяче плем’я опинилося в цілковитому рабстві в людини.

Серед нічної тиші часто лунали протяжливі крики якого-небудь первісного Ієзекіїля[57], що оплакував свою колишню славу і колишню велич мавпячого міста. Відтепер скорені мавпи мусили задовольнятися скромною роллю дроворубів і водоносів при своєму владарі — людині.

За два дні після битви ми знову перетнули плато й отаборилися біля підніжжя червоних скель. Індіанці пропонували нам улаштуватися в печерах, але лорд Джон не погодився на це, вважаючи, що як вони замислять що-небудь проти нас, то ми будемо цілком у їхній владі.

Ми зволіли зберегти свою незалежність і, підтримуючи з нашими союзниками найкращі стосунки, все-таки тримали зброю напоготові. Нам часто доводилося бувати в їхніх печерах, але ми так і не з’ясували, кому індіанці зобов’язані цим чудовим житлом — самим собі чи природі. Печери були вириті на одному рівні в якійсь пухкій породі, що залягала між червонуватим базальтом вулканічного походження і твердим гранітом, який правив за основу скель.

До входів у печери, що знаходилася приблизно на висоті вісімдесяти футів від землі, вели кам’яні сходини, такі вузькі і стрімкі, що ними не могла б піднятися жодна велика тварина. Всередині було тепло і сухо. Печери йшли в товщу кряжа на різну глибину; по їх гладких сірих стінах тяглися намальовані обвугленими паличками чудові зображення тварин, що населяють плато. Якщо б у Країні Мепл-Уайта не залишилося жодної живої істоти, майбутній дослідник знайшов би на стінах цих печер вичерпні відомості про її дивовижну фауну, тому що тут було все — і динозаври, й ігуанодони, і всі види ящерів.

Довідавшись, що величезні ігуанодони вважаються в індіанців свійською худобою, або, вірніше, чимось на зразок ходячої м’ясної комори, ми уявили, начебто людина навіть при наявності настільки недосконалої зброї, як лук і спис, цілком установила своє панування на плато. Однак нам незабаром довелося переконатися, що це неправильно і що поки її тут тільки терплять.

Драма розігралася на третій день після того, як ми оселилися біля печер. Челленджер і Саммерлі з ранку подалися до озера, де тубільці виловлювали для них гарпунами великих ящірок. Ми з лордом Джоном залишилися в таборі; неподалік від нас, на трав’янистому схилі перед печерами виднілися індіанці, зайняті своїми справами. І раптом сотні голосів пронизливо закричали: «Стоа! Стоа!» Дорослі і діти кинулися з усіх боків до печер і, штовхаючи одне одного, почали дряпатися вгору кам’яними сходинками.

Діставшись до своїх притулків, вони замахали руками, запрошуючи нас скоріше приєднатися до них. Ми схопили гвинтівки і побігли з’ясувати, що сталося, а назустріч нам з невеликого гаю вже бігли щодуху десять-п’ятнадцять індіанців, яких переслідували два чудовиська — такі самі, як той непрошений гість, що з’явився в наш старий табір, і мій нічний переслідувач. Вони пересувалися стрибками і скидалися на велетенських огидних жаб. Дотепер нам доводилося бачити цих велетнів тільки в темряві, тому що вони полюють уночі, а вдень виходять зі своїх барлогів лише в тому разі, якщо їх потривожать, як було тепер. Ми стояли, уражені видовищем, що відкрилося нашим очам. Плямиста бородавчаста шкіра цих чудовиськ відливала на сонці всіма кольорами веселки і поблискувала, як риб’яча луска. Утім, спостерігати нам довелося недовго, тому що ці велетенські жаби кількома стрибками наздогнали нещасних індіанців… І тут почалося щось страшне. Накинувшись усією своєю вагою на найближчу жертву, вони залишали її, розчавлену, знівечену, і кидалися за наступною. З диким криком індіанці бігли до печер, але не могли втекти від своїх переслідувачів. Вони гинули один за одним, і на той час, коли ми з лордом Джоном приспіли на допомогу, від усієї їхньої групи залишилося не більше п’яти-шести осіб. Утім, ми не тільки не допомогли їм, але і самі мало не загинули. Куля за кулею впивалася в цих тварин, завдаючи такої шкоди, наче наші гвинтівки були заряджені паперовими кульками. Але ж стріляли ми з яких-небудь двохсот кроків! Величезні плазуни не боялися поранень, а відсутність у них центрального мозкового апарату робила навіть найсучаснішу зброю марною в боротьбі з ними. Єдине, що нам вдалося зробити, — це відвернути їхню увагу тріском пострілів і спалахами вогню й у такий спосіб дати можливість і собі й індіанцям добігти до рятівних сходинок.

Але там, де розривні кулі двадцятого століття були марні, доводилося покладатися на отруєні стріли дикунів, вимочені в настої строфанта[58] і змазані трупною отрутою. Такі стріли марні на полюванні, тому що кровообіг у доісторичних чудовиськ настільки млявий, що вони звичайно встигають наздогнати і роздерти свою жертву до того, як відчують дію отрути. Але тепер становище було інше: як тільки наші переслідувачі опинилися біля кам’яних сходинок, що ведуть у печери, з кожної ущелини в гірському кряжі зі свистом полетіли стріли. Чудовиська обросли ними, як перами, але, очевидно, у перші хвилини біль не відчувався, бо вони продовжували в безсилій люті дряпатися нагору сходинками, не бажаючи упускати здобич, і насилу здолавши кілька сходинок, негайно зривалися вниз. Але ось отрута почала діяти. Один звір глухо заревів і уткнувся величезною плоскою головою в землю. Другий пронизливо завив, зробив кілька безглуздих стрибків, потім у корчах повалився поруч з першим і незабаром теж затих. Тоді індіанці юрбою висипали з печер і з радісними лементами закрутилися навколо трупів, тріумфуючи перемогу над двома найнебезпечнішими ворогами.

Це м’ясо не можна було їсти, тому що отрута продовжувала діяти, й індіанці тієї ж ночі розрізали обидві туші на шматки і віднесли їх у ліс, щоб не заражати тут повітря. Біля печер залишилися тільки два величезних серця, кожне завбільшки з подушку; вони жили самостійним життям, повільно і ритмічно скорочуючись і розширюючись, і ця огидна пульсація тривала день, другий і затихла тільки на третю добу.

Коли-небудь, коли в мене буде справжній стіл, а не консервна