Артур Конан Дойль - Загублений світ

велися від події до події, а тепер, коли нам ніщо не загрожує, коли всі наші негоди минули, як сон, я закінчую своє оповідання в тому самому таборі біля підніжжя червоних скель, де Самбо чекав нас.

Спуск униз минув без усяких ускладнень, але хто б міг припустити, що все це вийде саме так? Через півтора-два місяці ми будемо в Лондоні, і, можливо, мій лист не набагато випередить мене. Усіма своїми почуттями і помислами ми вже вдома, у рідному місті, де залишилося стільки милого й близького серцю кожного з нас.

Злам у нашій долі настав того дня, коли Челленджер здійснив свій ризикований дослід із саморобною повітряною кулею. Я вже говорив, що єдиною людиною, що співчувала нашим спробам вибратися з плато, був врятований нами юнак, син старого вождя. Ми зрозуміли з його досить виразної жестикуляції, що він не хоче затримувати нас проти волі в чужій нам країні.

Того вечора, вже затемна, Маретас непомітно прокрався в табір, простягнув мені невеликий сувій деревної кори (він чомусь завжди волів мати справу зі мною, може тому, що я був приблизно одного з ним віку), потім велично повів рукою, показуючи на печери, урочисто приклав палець до вуст на знак мовчання і так само непомітно пішов до своїх.

Я сів ближче до багаття, і ми уважно розглянули вручений мені сувій. На внутрішньому білому боці цього квадратного шматка деревної кори розміром фут на фут були намальовані вугіллям палички, які нагадували примітивний нотний запис, що я тут відтворюю:

— Ви звернули увагу, який у нього був багатозначний вигляд? — запитав я товаришів. — Це щось дуже важливе для нас.

— А може, дикун вирішив утяти з нами милий жарт? — сказав Саммерлі. — З таких елементарних розваг, імовірно, починається розвиток людини.

— Це якийсь шифр, — сказав Челленджер.

— Або ребус, — підхопив лорд Джон, заглядаючи мені через плече, і раптом вихопив шматок кори в мене з рук. — Слово честі, я, здається, розгадав його! Юнак має рацію. Дивіться. Скільки тут цих паличок? Вісімнадцять. А скільки печер по той бік схилу? Теж вісімнадцять.

— І справді! Адже він на них і показував! — сказав я.

— Виходить, правильно. Це план печер. Дивіться, всього вісімнадцять паличок — є короткі, є довгі, а деякі роздвоюються. Під однією хрестик. Навіщо? Імовірно, для того, щоб виділити одну печеру, що глибша за інші.

— Наскрізна! — крикнув я.

— Наш юний друг, очевидно, каже правду, — підтримав мене Челленджер. — У противному разі, навіщо цьому індіанцеві знадобилося б відзначати її хрестиком? Адже в нього є всі підстави ставитися до нас доброзичливо. Але якщо печера дійсно наскрізна і виходить з того боку на такому ж рівні, то до землі там не більше ста футів.

— Сто футів — це ж дрібниці! — пробурчав Саммерлі.

— Але ж наш канат довший! — вигукнув я. — Ми спустимося без будь-яких труднощів.

— А про індіанців ви забули? — не здавався Саммерлі.

— Ці печери нежилі, — сказав я. — Вони служать складами і коморами. Давайте піднімемося туди зараз же і зробимо розвідку.

На плато росте міцне смолисте дерево — вид араукарії, за словами нашого ботаніка, — гілки якого йдуть в індіанців на смолоскипи. Ми взяли кожний по оберемку таких гілок і піднялися вкритими мохом сходинками у печеру, відзначену на плані хрестиком. Як я й припускав, вона виявилася ненаселеною, якщо не вважати безлічі величезних кажанів, що з голосним ляскотом крил увесь час кружляли над нашими головами. Не бажаючи привертати увагу індіанців, ми довго брели в темряві, намацуючи якісь повороти, кути, і, тільки відійшовши досить далеко від входу, запалили смолоскипи. Нашим поглядам відкрився сухий, посипаний білим гравієм тунель зі склепінчастою стелею і гладкими сірими стінами, вкритими зображеннями тварин. Ми швидко кинулися вперед, і раптом усі розчаровано скрикнули: перед нами постала суцільна кам’яна стіна — ні щілини, ні тріщинки; мишеня, і те не пробереться. Виходу тут не було.

Ми з тугою дивилися на несподівану перешкоду, що перепинила нам шлях. Ця стіна нічим не відрізнялася від причілків тунелю, отже обвалу тут не було, як у тому вже знайомому нам підземному ході. Це був справжнісінький тупик, і нічого більше.

— Не засмучуйтеся, друзі, — сказав безжурний Челленджер. — Адже я обіцяв вам зробити другу повітряну кулю.

Саммерлі застогнав.

— Може, ми помилилися печерою? — сказав я.

— Киньте, юначе! — Лорд Джон провів пальцем по плану. — Сімнадцята печера праворуч, вона ж друга ліворуч. Ні, помилки бути не могло.

Я глянув на хрестик і раптом скрикнув сам не свій з радості:

— Знаю! Знаю! Йдіть за мною, скоріше! — І, піднявши смолоскип над головою, кинувся назад. — Осьде, — я показав на обгорілі сірники, що валялися на піску, — осьде ми запалили смолоскипи.

— Цілком правильно.

— Але ж на малюнку ясно показано, що печера розгалужується! Виходить, ми просто-таки проґавили в темряві це місце. Будемо триматися правого боку, і я впевнений, що воно відшукається.

Як я говорив, так і вийшло. Кроків через тридцять у стіні зачорнів великий отвір. Ми повернули в нього й опинилися в набагато ширшому тунелі. Нетерпіння гнало нас уперед. Ще сотня кроків, друга, третя… і раптом попереду засвітилося червонувате світло. Що б це могло бути? Рівне, немиготливе полум’я загороджувало нам шлях. Ми прискорили кроки. Жару від цього вогню не відчувалося. Все було тихо, ні шереху, ні звуку… Світлова завіса не зникала, і її сяйво сріблом заливало тунель, перетворюючи білий пісок в блискучі діаманти. Ми підійшли ще ближче, і край завіси чітко закруглився в нас на очах.

— Це місяць, клянуся вам! — крикнув лорд Джон. — Ми вільні, друзі! Вільні!

І дійсно, у пролам, що виходив на той бік гірського кряжа, світив повний місяць. Пролам виявився невеликий, завбільшки з вікно, але нам і цього було достатньо. Виглянувши з нього, ми побачили, що спуск буде не дуже важкий і що до землі недалеко. Розгледіти цей лаз при обході плато нам, звичайно, ніколи б не вдалося. Кому б спало на думку шукати місце для підйому саме тут, серед низько навислих скель? Ми переконалися, що звідси можна буде спуститися канатом, і, щасливі, повернулися в табір готуватися до завтрашнього вечора.

Діяти треба було таємно і без усякого зволікання, бо індіанці могли затримати нас навіть в останню хвилину. Ми вирішили кинути все своє спорядження, крім зброї і патронів. Правда, у Челленджера було трохи громіздких речей, що він хотів будь-що узяти із собою, і одна з них завдала нам найбільше клопоту. Але про