Артур Конан Дойль - Загублений світ

День тягся нескінченно довго, але от, нарешті, стемніло. У нас все було готове. Дотримуючись усілякої обережності, ми витягли свої пожитки нагору сходинками, зупинилися коло входу в печеру і кинули останній погляд на цю загадкову, оповиту для нас романтичним серпанком країну, яку, боюся, незабаром наповнять мисливці і всілякі дослідники, країну, де ми багато на що наважилися, де нам багато довелося зазнати і багато чого навчитися, — нашу країну, як ми завжди любовно називатимемо її.

Ліворуч від нас сусідні печери кидали в темряву веселі червонуваті відблиски багать. Знизу доносилися голоси, сміх і спів індіанців. Удалині стіною вставала лісова хаща, а між нею і скелястою грядою іскрилося велике озеро — обитель дивовижних чудовиськ. Ось у темряві продзвенів пронизливий заклик якогось звіра. Це був голос Країни Мепл-Уайта, що слала нам своє останнє «прощавай». Ми повернулися і ввійшли в печеру, через яку пролягав наш шлях додому.

Через дві години ми самі і всі наші пожитки були вже біля підніжжя гірського кряжа. Спуск минув щасливо, якщо не вважати метушні з речами Челленджера. Залишивши всю поклажу на місці, ми вирушили без поклажі до стоянки Самбо. Яке ж було наше здивування, коли при світлі вранішнього неба перед нами відкрилася рівнина, на якій палало не одне багаття, а щонайменше десять! Рятувальна партія все-таки прийшла. Вона складалася з двадцяти індіанців з Амазонки, що доставили сюди жердини, канати й все, що було потрібно для перекидання моста через прірву. Тепер у нас не буде жодних утруднень з доставкою багажу до берегів Амазонки, куди ми вирушимо завтра вранці!

На цьому, вдячний долі, я закінчую свою розповідь. Очам нашим відкрилося стільки чудес, душі очистилися, загартовані тяжкими випробуваннями. Всі ми, кожний на свій лад, змінилися на краще, стали серйозніші.

Можливо, що в Парі нам доведеться затриматися, тому що треба обзавестись усім необхідним для подальшої подорожі. У такому разі цей лист випередить мене на один трансатлантичний рейс. Якщо ж ми відразу вирушимо в дорогу, то він буде в Лондоні одночасно із нами. Так чи інакше, любий містере Мак-Ардле, я сподіваюся незабаром потиснути вашу руку.

Глава XVI

На вулицю! На вулицю!

Я вважаю своїм обов’язком висловити глибоку вдячність усім нашим друзям з Амазонки, що так радо нас прийняли і виявили до нас стільки уваги. На особливу подяку заслуговують сеньйор Пеналоса й інші посадові особи бразильського уряду, чия допомога забезпечила нам повернення додому, а також сеньйор Перейра з міста Пари, який завбачливо підготував для нас все необхідне щодо туалету, так що тепер нам не соромно буде з’явитися в цивілізованому світі.

На жаль, ми погано відплатили нашим благодійникам за їхню гостинність. Але що ж вдієш! Користуюся нагодою запевнити їх усіх, що, якщо вони матимуть намір вирушити нашими слідами у Країну Мепл-Уайта, це буде тільки марне гаяння часу і витрата грошей. У своїх розповідях ми змінили всі назви, і як би ви не вивчали звіти експедиції, однаково вам не вдасться навіть близько підійти до тих місць.

Ми гадали, що підвищений інтерес до нас у Південній Америці має чисто місцевий характер, але хто міг припустити, яку сенсацію зроблять у Європі перші неясні чутки про наші пригоди! Виявляється, нами цікавився не тільки вчений світ, але і широка публіка, хоч ми довідалися про це порівняно пізно.

Коли «Ібернія» була вже за п’ятдесят миль від Саутгемптона, бездротовий телеграф почав передавати депешу за депешею від різних газет і агентств, що пропонували нам колосальні гонорари хоча б за найкоротше повідомлення про результати експедиції. Однак обов’язок вимагав від нас насамперед відзвітувати перед Зоологічним інститутом, який доручив нам зробити розслідування, і, порадившись між собою, ми відмовилися давати які-небудь відомості до друку. Саутгемптон кишів репортерами, але вони нічого не домоглися від нас, і тому легко собі уявити, з яким інтересом публіка чекала засідання, призначеного на вечір сьомого листопада.

Зал Зоологічного інституту — той самий, де створили комісію розслідування, — був визнаний недостатньо містким, і засідання довелося перенести в Куїнз-Холл на Ріджент-стріт. Тепер уже ніхто не сумнівається, що якщо б навіть улаштовувачі зняли Альберт-Хол, то він теж не вмістив би всіх бажаючих.

Знаменне засідання було призначено на другий вечір після нашого приїзду до Лондона. Передбачалося, що перший день піде в нас на особисті справи. Про свої я поки що промовчу. Мине час, і, може, мені буде легше думати і навіть говорити про все це. На початку свого оповідання я розкрив читачеві, які сили спонукали мене до дії. Тепер, мабуть, варто сказати, чим все це скінчилося. Адже настане ж час, коли я скажу собі, що шкодувати немає про що. Якась сила штовхнула мене на цей шлях, і їй я зобов’язаний тим, що пізнав ціну справжнім пригодам.

А тепер перейду до останньої події, що завершила нашу епопею. Коли я сушив собі голову, як би краще описати її, погляд мій упав на номер «Дейлі-газетт» від 8 листопада, в якому був вміщений найдокладніший звіт про засідання в Зоологічному інституті, написаний моїм другом і колегою — Макдоною. Наведу його тут цілком, починаючи із заголовків, — адже однаково краще нічого не придумаєш. Звичайно, наша «Дейлі», горда тим, що в експедиції брав участь її власний кореспондент, приділила найбільше місця подіям у Зоологічному інституті, але інші великі газети теж не залишили їх без уваги.

Отже, надаю слово моєму другові Макдоні:

НОВИЙ СВІТ

БАГАТОЛЮДНЕ ЗІБРАННЯ В КУЇНЗ-ХОЛІ

БУРХЛИВІ СЦЕНИ В ЗАЛІ

НАДЗВИЧАЙНА ПОДІЯ

ЩО ЦЕ БУЛО?

НІЧНА ДЕМОНСТРАЦІЯ НА РІДЖЕНТ-СТРІТ

(Від нашого спеціального кореспондента)

Довгоочікуване засідання Зоологічного інституту, на якому був заслуханий звіт комісії, посланої рік тому у Південну Америку для перевірки відомостей, наданих професором Челленджером, про наявність форм доісторичного життя на цьому материку, відбулося вчора в Куїнз-Холі, і ми сміливо можемо сказати, що цей день увійде в історію науки, бо події його мали настільки надзвичайний і сенсаційний характер, що навряд чи вони коли-небудь, зітруться з пам’яті присутніх. (Мій побратиме по перу Макдоне! Яка страшенно довга вступна фраза!)

Офіційно запрошення розповсюджували тільки серед членів інституту і близьких до них осіб, але, як відомо, останнє поняття досить невизначне, і тому великий зал Куїнз-Холу був повний повнісінький задовго до початку засідання, призначеного на восьму годину. Однак широка публіка, яка без усяких на те підстав вважає себе скривдженою, штурмом узяла двері залу після тривалої сутички з поліцією, під час якої постраждало