Мирослава Білич - Діамантовий шрам, Мирослава Білич

- Перед тим як прочитаєш: хочу, щоб ти знав, – я теж дізналась недавно. Це не виправдає мого обману, хоч і не навмисного...

Сергій не дав договорити і висмикнув листок з рук. З кожним прочитаним рядком ним починало трусити дедалі сильніше. Між бровами з’явились глибокі повздовжні зморшки, а кутики губ поповзли вверх, зображаючи на лиці страхітливу гримасу. Стало так прикро і неприємно за свій обман, що несила дивитись на чоловіка. Я опустила погляд вниз, а потім закрила повіки, наче це могло чимось допомогти. Реакція виявилась неочікуваною, бо через секунди мені прилетів сильний і болючий ляпас. Я не втрималась на високих підборах і відлетіла до стіни, вдарившись ще і в неї спиною. По щоках покотились сльози від пекучого болю й образи. У роті з’явився металевий присмак крові від розбитої зсередини щоки.

Сергій і не думав заспокоїтись, вхопив мене за плечі і з силою трусонув. Пальцями болісно впинався у шкіру, так, що залишаться синці, щоби перестала плакати і подивилась йому в очі.

- Чия це дитина?! З ким ти мене зрадила?!!

Кричав з такою силою, що я не могла наважитись розплющити очі. Аж доки не випустив різко і не відійшов. Наче втік від переляку. Крізь сльози побачила скривлену гримасу від болю і розуміння. Сергій дивився на мою шию, точніше – на кулон. У кімнаті запала тиша, він пронизував мене повним ненависті поглядом, а я мовчки його витримувала. Він і не додумався запитати, як все сталось, а значить, не взнає правду. Та й я б уже не зізналась, занадто пізно і несправедливо стосовно сина.

- Забирай свого байстрюка з автомобіля під будівлею. Я негайно відмовлюсь від сина ворога, а тобі – підлій, зрадливій змії – обіцяю помститись! Ти поплатишся за все!

Через годину я вже виходила із зали суду з усіма правами на опіку над сином. Сергій відмовився від батьківства офіційно, за що я була йому безмежно вдячна. Про погрози намагалась не думати, бо вже нічого не боюсь, думаю, зі мною сталось все найгірше, що може статись у житті.

До автомобіля я бігла з легкістю, навіть підбори не могли мене спинити. Мама Оксана подала мені клубочок щастя, який пахнув найкращим ароматом на цьому світі. Вона не одразу зрозуміла, що відбувається, однак раділа нашій зустрічі. А я не могла спинитись обіймати і цілувати мого хлопчика, який відповідав щирою радістю і милим сміхом. Він вчепився крихітними ручками у моє волосся і за кілька секунд воно вже розсипалось по плечах і намотувалось на пухкенький пальчик. Вперше за останній час я плакала від щастя. Трохи намилувавшись сином, глянула на маму Оксану.

- Я поїду з Андрійком, Сергій Вам все пояснить. Хочу лише одне сказати: я, як і раніше, Ваша донька, а Андрійко – онук. Сподіваюсь, Ви знайдете в собі сили залишити нас у своєму житті. Мій номер залишиться колишнім, і я дуже чекаю на Ваш дзвінок, аби розповісти свою правду.

Я обійняла її і пішла, не озираючись, бо стало так погано на душі, адже розуміла, що не пробачить і не зрозуміє. А якщо і пробачить, Сергій не дозволить до нас прийти. Василь Степанович під’їхав до мене і допоміг сісти до свого автомобіля.

Дорогою синок міцно заснув, а я не могла його випустити з рук і покласти в автокрісло. Вчепилась у маленьке тільце з неконтрольованою ніжністю і любов’ю. Біля воріт нас зустріли охоронці, вони одразу понесли речі в дім. Я ж попрощалась із лікарем, який поспішав на роботу й обіцяв приїхати пізніше. Вперше зайшла на територію будинку з дитячим візочком, у якому міцно спав малюк. Знайшла лавочку перед клумбою й опустилась на неї, намагаючись знайти в собі сили почати тут нову сторінку життя.

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно