Мирослава Білич - Діамантовий шрам, Мирослава Білич

Життя – як коробка шоколадних цукерок. Ніколи не знаєш, що всередині.

Форрест Гамп

Іванка. 2020 рік

Нова сторінка ніяк не перегорталась, виявляється, я була надто слабкою, щоб це зробити. З роздумів витягнув охоронець, який повідомив про очікування прислуг всередині будинку. І я пішла. Акуратною, ідеально викладеною бруківкою до величного будинку, який тепер став нашим із сином домом. Охоронець відчинив двері і допоміг впоратись із візочком. У цю мить я трохи заздрила Андрійкові, адже він проспить хвилюючий момент, а мені самотужки доведеться впоратись. Колись все зміниться – і я зможу сховатись за мужньою спиною дорослого сина. Він досить великий для свого віку, думаю, буде схожим на батька, таким же сильним і вольовим.

Перед очима відкрився величезний і розкішний зал. Все довкола виконане у пастельних тонах, переважно синьо-сірих, кожна річ декору обрамлена золотою оправою. Красиві й елегантні меблі, величезні білі сходи з химерними перилами, дзеркальна стеля і купа кришталевих люстр. На білосніжній підлозі застелені світлі килими, а посередині залу стоїть величезний стіл із білого дерева. Я думала, дім Руслана найрозкішніший і краще вже не придумаєш, але він придумав і втілив свій задум. Я до цього ніколи не звикну, і дивитись на все страшно, не те, що жити. Та один момент дуже приємно вразив, бо тут безліч декоративних вазонів із живими квітами. І це він про мене дізнався. Дім по-справжньому багатий тому, що його робив коханий мені чоловік, робив для мене.

Перед сходами вишикувались красиво одягнені і досить поважні люди, до яких вже встиг приєднатись охоронець, якого я трохи впізнаю. Першою зі мною заговорила елегантна старша жіночка. У неї була стримана чорна сукня довжиною нижче коліна, туфлі на невеликій шпильці, висока зачіска акуратно зібрана, щоб кожен волосок був на своєму місці, і ледь помітний денний макіяж. Думаю, її тут всі слухаються, бо і мені захотілось.

- Ласкаво просимо додому. Ми безмежно раді Вашому приїзду, пані!

Вона говорила дуже красиво і витончено, так, як і належить у такій атмосфері. Однак слова прозвучали без гри, відчувалась тепла енергетика і правдивість. Одразу стало легше, і всі негативні емоції поспішили покинути мене.

- Дякую за теплі слова. Радо з усіма познайомлюсь.

Жінка кивнула і за чергою всіх мені відрекомендувала. Дві молоді жінки виявились прибиральницями – Ольга і Марія. Два охоронці, один з яких ще й мій особистий водій – Сергій (що трохи розчарувало і принесло у нове життя старих імен) і Віталій. Сподіваюсь, ці двоє не мають за спиною бандитських кличок і такого ж минулого, та логічна відповідь сама собою напрошувалась. Наступного мені відрекомендували повара, молодого і вихованого чоловіка на ім’я Кирило.

- Вибачте, що втручаюсь без запрошення, та емоції самі назовні вириваються. Безмежно щасливий почати готувати високу кухню, бо творчі ідеї вже забарились очікувати справжніх поціновувачів.

Кирило мені одразу сподобався найбільше, бо змусив щиро усміхнутись. Він із докором оглянув всіх довкола, напевно, вишуканою кухнею тут захоплюється лише він. Що ж, буду відкривати для себе нову їжу і хвалити хоча б за щирість. Та думаю, він зможе здивувати і вразити невибагливу господиню.

- Впевнена, мені сподобається.

Останньою себе відрекомендувала, так би мовити, начальниця цього колективу.

- Мене звуть Ганна, з усіма запитаннями і побажаннями Ви можете підходити саме до мене. Доки немає няні, особисто допоможу з Вашим сином. У Вашій спальні є планшет із кількома претендентками на цю роль, тож зможете обрати на свій смак.

Настала і моя черга щось сказати для знайомства. Думаю, моє ім’я всі вже добре знають, тому варто з іншого боку починати. Не менш важливого і правдивого.

- І так, рада з усіма познайомитись. Із мого боку обіцяю лише позитив і повагу до кожного. До високої кухні окремо, - легкий смішок пролунав у кімнаті, навіть Ганна не стрималась, а Кирило засяяв, мов вогник. - Знаєте, так вийшло, що я зовсім самотня у цьому житті, і, крім мого синочка, більше нікого не залишилось. Тому сподіваюсь серед вас знайти місце когось більшого, ніж просто власниці будинку.

Всі з допитливістю і радістю подивились на мене, одразу зникло напруження, яке відчувалось із самого початку. З медичним колективом у мене вийшло впоратись, думаю, і тут вдасться. Або ж уже вдалось.

Андрійко прокинувся і почав плакати від незнайомої атмосфери, я взяла його на руки і заходилась заспокоювати. Доки Кирило готував «високу» манну кашу, Ганна провела нас до дитячої кімнати, яка вміщала у собі іграшки з цілого магазину. Поганий настрій сина як рукою зняло, і все довкола почало допитливо вивчатись. Ганна показала мою кімнату, яка знаходилась навпроти і наполягла дозволити приглянути за Андрійком, поки я буду відпочивати. Думаю, зовсім скоро вона пошкодує про своє рішення, та я дійсно стомилась за сьогодні. Не знаю від чого сильніше: від психологічних чи фізичних потрясінь.

Моя кімната виявилась точною копією тієї, у якій довелося жити в домі Руслана. Я обережно пройшла всередину і підійшла до вже знайомої матової стіни, натиснула на кнопку, і вона одразу стала прозорою, а за стіною висвітилась ванна кімната. Від спогадів гірко усміхнулась.

«- Як же я маю до ванної піти, коли двері будуть на замку?

Чоловік підняв брови від здивування і подивився на мене, як на... дурнувате створіння. Підійшов до матової стіни і натиснув на кнопку, та різко стала прозорою і через скло почала виднітись простора ванна кімната, яка миттю освітилась купою ліхтарів. Тепер я зрозуміла його реакцію і ледь не померла від сорому. Від нікчемності і мізерності стало боляче і прикро, бо зрозуміла, що найдешевшою у цьому будинку є – я.

- Відпочивай!»

Тоді я навіть імені його не знала. Як же все змінилось всього за кілька років. Колишнім залишилось лише моє відчуття у такій розкоші. Підійшла до шафи і, відкривши, знову відчула біль від спогадів. На вішалках були ті речі, які Руслан мені купив тоді і які я гордо залишила йому на пам’ять.