Свидницький А. П. - Люборацькі, Свидницький А. П.

- А чиє ж?

- Того, хто тут настоятель.

- Добре, синку, тебе навчили! Так, голубе, так! будеш багатий! І ти такий будеш?

- Це друге діло, а Тимоха - бачите який.

Не знайшла мати ульги в розмові з сином, не знайшла поради; і нім пройшов той рік, що він приїхав на вакації, ще й нажилась в комірнім: викидав Тимоха з подвір’я, і вона найняла собі хатчину в посполитика, так і жила. Не було де і розкластися з тим, що взяла з своєї праці,- а взяла дуже небагацько, бо Тимоха все собі позоставляв, що було луччого, що було здібного, навіть і побиті вулії. За тіснотою стара й наймички не держала, а коло всього ходила з Теклею, тільки найняла прачку та договорила молодицю воду носити, як жидівка. Мася ж все панувати збиралась, то ні до чого не торкалась, та ще й сварилась: - Хіба я хлопка,- каже,- щоб у такій хаті жити? - І піде собі у двір, та там і застрягне. В цю саму хатчину приїхав і Антосьо на вакації о-півкурсу реторики.

- Фи! - почав він, тільки поріг переступив.- Фи! в каком же вы свининце живёте!

- Через зятенька, синку,- відказала стара.

- Так вам и надо! было не мешаться не в свое дело!

- А куди ж то я так мішалась не в своє діло?

- Та уж недаром вас выкидали с хаты!

- Ні, синку, таки даремнісенько!

- Уж не говорите мне! я все знаю! недаром я семинарист. Вот и поделом, на другий раз наука! пусть знают и другие, кого в зяти выбирать, кого в прыймы принимать. А вы: «Ступай, Орысю!» Теперь и плачьте; видели очи, что покупали.- І заклав руки в кишені, похилив голову та й почав ходити по хаті то взад то вперед, дивлячись на чоботи та похитуючись на стану і стиха посвистуючи.

- Що це ти, москалю, здумав? - заговорила мати.- Ти в корчмі, чи що?

- Нет! я в свининце! - озвавсь Антосьо.

- Бог з тобою! образи!

Підвів Антосьо голову, глянув стиха на образи і пішов з хати, посвистуючи; руки в кишенях, кашкет - на буки-ёр-б і аж на очі насунув його. Сам в якійсь білій блузі.

«Господи-господи! - подумала мати,- попереучували моїх діток на один бік: з тієї ляховка вийшла та така, що з голими руками й не приступай; а цей москалем став. Пропащі світи! Господи-господи! От як до матері! А ми бувало в свого татуня, як курчата, вкупці-вкупочці. Вони навчають, ми слухаємо; і так поважали-сьмо їх, так любили! А матінку, то… Господи-господи!.. Ні вже! кончина світа зближається…». І почала плакати.

Ні Теклі, ні Масі на цю пору не було дома; Текля була в полі коло баштана, а Мася в оконома на посидінках. В оконома було дві дочки, то Мася до них і вчащала, і вони до єї навідувались. Наче на прикрість матері, Мася все водилась з ляхами та з ляховками, як і завсігди. Наведе гостей та й лається, що не по-панськи мати приймає. То й лучче, що її не було, бо не дала б матері і наплакатись. А Антосьо, вийшовши з хати, потяг до Тимохи в тій думці, що хоч вилає добре. Злий іде, аж іскри з очей скачуть: «Він же йому дасть!» - подумав би кожен, хто б угадав, що на душі діялось. От і прийшов він на батьківщину; все згадалось і, замість гніву, покотились сльози.

- І бога не боїтесь, і людей не соромитесь,- сказав Антосьо Тимосі; а Тимоха:

- Ты что мне за указчик? Вон!

- Вон? безсумленний! маму з хати виганяти!

- Вон! - гука Тимоха.

- Я піду,- каже Антосьо,- але й ти чорта з’їси, що будеш в Солодьках!

- Ваше преосвященство! помилуйте! - почав Тимоха глузувати та все кланяється.

- Не смійтесь! не глузуйте! - та й на дядька не дуже духвайте! Вже в синод з прошеніями на його так дорогу втерли, як перед зеленими святами 142 до Балти. Лиш не видно, як кишнуть. Тоді розлічимось.

- Ну! ну! различимось, а теперь… - та й замовк. І Антосьо нічого не казав. Помовчали обидва, і Тимоха почав: - Дывне дило! выгнав сволочь, а другой и претендует: зачем мать обижаешь.

- Сам же ти сволочь,- озвавсь Антосьо.- Ти волоцюга, приблуда! Чого тебе чортяка приніс сюди! Чого втисся між заволоки, між сволоч? Іди туди, де не сволоч!

- А ты вон куда иди! - гукнув Тимоха, схопивши Антося за плечі, і виштовхав аж на двір, ще й собаками затравив. Щоб не Орися, то були б пірвали; та вона обігнала його, і стали собі - брат з улиці, а сестра з подвір’я - та й не наговоряться.

- Горе ж тобі, сеструню! - закінчив Антосьо.

- Мамуня винні, голубе, та архирей,- відказала Орися,- той прислав, а вони втокмачили. Лучче б були під лід пустили.

- Арися! - гукнув Тимоха.

- Гука! - озвалась Орися,- бувай здоров! - і зникла, мов її вітер поніс до хати. А Антосьо сповагом подибав здовж селом до матері, проклинаючи всіх і все, хто і що під язик підскочить. Засумований, став він під хатою в себе, підпер стіну плечем та й думає: «От які попи! от який з них ужиток для пастви! Невже ж і я такий буду? О, ні! грім мене вбий, що ні!.. Та вб’є він мене, як пробачу кацалапові!»

З цього часу Антосьо і у церкві не дививсь на Тимоху, і де тільки міг, всюди розказував про його правду - і в лице, і поза очі. А час ішов та й ішов. Антосьо тільки прийде до хати: - Дайте мені що із’їсти! - та й потягне за ворота, аби дома не сидіти; або ляже на соломі в клуні та й валяється; або сяде на колесах, що також в клуні стояли, та й виграє на скрипочку. Пограє-пограє, награється та й гойдається на колесі, задумавшись, і щоб за холодну воду взявся.

- Ти б хоч хати глядів,-