Свидницький А. П. - Люборацькі, Свидницький А. П.

- А разве я до вас за сторожа приїхав? - І той своє, а вона піде собі або й постоїть трохи, головою похитаючи, та татуняє.

Вже більш тижня минуло, що Антосьо наче не солоний: і не спиться, й не лежиться; ні йти, ні сидіти - як то приповідають: і в поле мене не бери, і дома мене не лишай. Ніхто не знав, чого це так, і він сам не догадувався, тільки нудився, марудився; чогось хотілось - і сам не знав чого. З нудьги отак і потяг він за подвір’я, а там хтось іде; він назад. В хаті саме полуднати сідали.

- Хтось іде! - гукнув він.

- До нас? - пита Текля.

- До нас,- каже Антосьо.

- Ким це розносила лиха година? - озвалась мати, хапаючи з Теклею, що там було на столі. А тим часом двері стиха скрипнули на бігуні і ввійшла Галя. Аж дух Антосьові захватило, аж з лиця спав, як побачив її. Серце тьохнуло та й заніміло, в очах заблищало, замиготіло, і аж наче млості б’ють.

Вклонивсь хлопець, та ще з таким подригусом, аж долівку здер, шарнувши ногою, та й став як вкопаний, стоїть, руки потирає. Поки мати то за жнива з нею погуторила, то за спасівку, відійшли Антосьові зашпори, то й він вмішався в розмову.

- Як же вас тут бог милує на селі? - каже.

- Слава богу, ні на що скаржитись,- відказала Галя.

- Слава богу! - озвавсь Антосьо.

- Казати б, що й справді пан Антоній такий радий, що аж богові дякує.

- А думаєте!

- Думаю, що ви там між городянками навчились компліменти садити, то й приїхали на село людей дурити.

- Я? приїхав людей дурити? Ха-ха-ха! Та й те сказати: хіба ви люди?

- А що ж?

- Дівчина, чи панянка!

- А це не людина?

- Хіба ж ви не чували, що як ідуть самі чоловіки, то кажуть на них: «якісь люди йдуть»; а як буде між ними жінка, чи молодиця, то кажуть: «ідуть якісь чоловіки і молодиця з ними, чи дівчина, чи баба».

- Та хіба ж не люди? - озвалась Галя.

- Хіба я кажу що? а люди своє знають… Мабуть, що не люди, а люди - тільки чоловіча стать.

- Ха-ха-ха! - засміялась Галя.

- Га-га-га! - засміявсь Антосьо.

- А воно і справді так кажуть,- заговорила стара,- як жінка, то вже не люди, а жінка, та й годі.

- Тим-бо то! - каже Антосьо.- То як же я міг би людей дурити, коли між нами ні ока чоловічого, а все жінки.

Галя щось хотіла казати, та ввійшла Текля, що десь з хати виходила, і погедзкалися з нею. Антосьо зоставсь у хаті сам та й задумався і все пригадав, що думав, що робив ще від позаторік. І наче тому півсуток, так все воскресло і стало перед очима. А серце так дрібненько та любенько тріпочеться, що бодай і до смерті, то не жалкував би.

З цього часу Антосьові й з голови не сходила дівчина: чи спить він, чи лежить - все перед очима. І якась нетерплячка бере, щоб піти хоч подивитись на ню,- хоч здалека оком глянути, мовби легше стане. От раз і вдягнувся він і пішов - і сам не знає куди - через греблю, за дільниці, на гору, мовби самі ноги несуть.

- Куди я йду? - питає сам себе і не йде, а біжить.- Куди ж це я? - каже.

А перед очима Кукілівка зеленим та квітчастим килимом розіслалась; і церкву видко, і попову хату, що так на узгір’ї стояла. На його подвір’ї кожен куточок видко, де навіть курка пробіжить, і те видко. Антосьо і почав роздивлятись. Аж в очі йому коле, а він дивиться і зітхнув, і сам не знає чого. Аж от побігла через подвір’я [дівчина] в зеленім убранні.

- Галя! Єй-богу, Галя! - мало не крикнув Антосьо. Зашуміло йому в вухах і в ногах таку силу почув, що покатав, як на поштарських конях.

[Згодом вертавсь Антосьо з Кукілівки додому]; вийшов за дільниці, оглянувся, а те платтячко іще зеленіло на рундуці; Галя як вийшла за ним з хати, то так і стояла, оком проводила.

- Отже вона мене любить! - каже собі Антосьо,- єй-богу, любить. Вже ж нічого їй стояти на рундуці. Щось то вона дума? може, за мене? - І хутко-хутенько став терти рука в руку… - А! - каже з притиском,- а! браво, хлопче! - І мовби сміється, мовби плакати збирається.

Через скілька день Антосьо ізнов потяг у Кукілівку, там ізнов, і що кожен раз все більше та й більше кохав, все тяжче та й тяжче доводилась йому розлука. Не раз збиравсь і признатись: от-от! - та й на кінці язика задержиться, мовби йому мову замкне, тільки серце б’ється-б’ється, і так хочеться поцілувати! Не смів неборак признатись, бо ще кінець курсу вилами був писаний.

Так і вакації минули, що все збиравсь сказати, і нічого не вимовив, тільки ходив та й ходив. І вона йому нічого такого не казала, хіба по очах пізнавали одно одного; і вона радіє, як завважить по чім-небудь, що він кохає, а він радів, що вона.

Перед самим виїздом Антосьо ще раз був у Кукілівці; подивився любенько на свою дівчину та й каже:

- Не забувайте мене, а я вас не забуду.

Осміхнулась вона, зажарилась, глянула на його таким оком, що лучче самого неба, і пішла в валькир - не всиділа. Незабаром вернулась і винесла капшук. З одного боку на йому галка вишита, а з другого - пара голубів, що цілуються. Та воно й не голуби були, а лучче заморські пугачі, бо пір’я по них червоне та зелене тощо. Тільки, хай буде - голуби, бо Галя так казала і так думав Антосьо.

- Дарую вам на пам’ять,- каже вона.

Схопив хлопець і аж йому очі заблискотіли; подякував і встромив за пазуху.

- Тут,- каже,-йому місце: - коло серця самого.

Незабаром знявсь додому.

Вийшов