Свидницький А. П. - Люборацькі, Свидницький А. П.

що все так гладенько спливло. Хто перекривлявся з суба, як він буде кривитись, що дарма тільки теліжився аж з города; другі сміялись; а там згадали і горілку, і того, що втік:

- А той де? - питають.

- Та тут десь зник,- каже той, що приніс,- отут під самим порогом.- То був моторніший за цього і, почувши, що в хаті тихо, притаївся в сінях, а там як почув голос суба, чкурнув поза хату.

- Де ж би він дівся! - додумуються. А він і йде і стогне, ніби йому тяжко горілку нести.

- О! за вовка помовка,-заговорили хатні. А той: - Голубочко моя,- примовляє до горілки, ставлячи її на стіл,- зозулько моя! через тебе я мало в ополонку не влетів. То поцілуємся ж за те! кете лишень чарку!

Справді він мало в ополонку не залетів: як чкурнув з сіней, то погнався як несамовитий і дав такого сторчака, що аж посунувся. Щоб не розбити пляшки, бо хазяйська була, підняв він її вгору і посунувся на ліктях аж на лід, бо гримнувсь над самим Смотричем.

Почали помаленьку вертатись ті, що повтікали, і наново почалось, що й поперед було.

Через скілька день, хто тут був і не втік, стояли коло порога за те, що вештаються в учебне врем’я.

Під час цієї покути Антосьо отримав листа від матері з поклоном від Галі. То вже був забув її, а це разом воскресло прошле, і дівчина, як намальована, стала перед очима - і не вступається: чи чита Антосьо, чи пише - вона тут та й тут.

 

III

 

 

Незабаром після цього ще Антосьо й не вчився в Кам’янці, а вже сидів у кутку і мимрив з «Православного исповедания». 137 Сердиться, лається, а вчити треба, то полає та й знов мимрить. Як от увіходить той самий канцелюра, що визволив оце з біди, і просить музиків десь там вечір грати. І досі в Кам’янці той звичай є, що дрібніші пани, як хочеться вечір видати, вдаються до семінаристів-музикантів. І ці йдуть, хоч і в незнакомий дім, і обоє скористують: панок має добрих музиків, [а семінаристи погуляють досхочу]. От і пішли вони, і Антосьо, хоч і не перший раз, проте дичарем таким, що ну.

Грали, поки грали; та танцювали, поки танцювалось; а там взялись за іграшки. Пішов sąsiad, fanty, pastor: 138 далі взялись за ptaszka. 139 Чи навмисне, чи так попалось, Антосьо не забарив у koło. Кому ж співали людяних: chodzi ptaszek… тому: wróbel, 140 панянкам своїх; а Любораченку заспівали: chodzi niedzwiedź… 141

Не зразу опам’ятався хлопець, а таки дошолопавсь у розумі, що його ведмедем назвали; то й постановив собі конче вивчитись всяких танців і всього, що треба, щоб не бути ведмедем. Мав же він до себе, що як постановить зробити що, то вже зробить, щоб там і бозна-що. Ото і почав примічати, як там ногами виробляють танцюючи, а прийде додому, то й собі так потрапляє. Як нема нікого, то і в хаті; а як хто є, то забереться куди так, звідкіль тільки небо на його дивиться, і видригує мазура, витряса польки і всяких других. Таким побитом привчивсь Антосьо до всяких танців, що став хлопцем хоч куди; і поки перейшов у філософію, то вже мав від других дичарів і тютюн, і ковбасу, і різні ласощі за науку - що вчив танцювати. І всюди показував: і дома, і в класі, і в бурсі - де тільки доводилось. Інспектор знав, що він такий митець, та не мав, як причепитись, то, було тільки перекривляється і то навмання, іноді навіть і не в тім класі, де Любораченко, бо і в вічі його не знав. А тим часом реторика минала, і Антосьо все в мову входив і між товариством, і в городі. Чи до бесіди, чи до танців, чи до чого - Антосьо, якби не ретор, то всюди був би ватажком; а так не всі йому піддавались - не того, що він не вміє абощо, а того, що - де ж таки? ретор! фе!.. То виробився так Антосьо, поки вся реторика минула; а ще прошлими вакаціями був зовсім не такий: несміливий, бандуроватий, тільки зазнайко такий, що куди-куди!

А бідна мати ускаржалась йому на Тимоху, що все собічить: і то моє, і це не ваше. А як озвешся, то так і гукне: «Молчать, бо з хати викидаю!» Жила вона, як і за о. Якима, в старій хаті і думала, сердешна, що, як вона - мати, то всюди має право, і носила ключі при собі. Тимосі це не подобалось; от і пристав він до жінки: «Відбери та й відбери ключі від матері!» Віддала стара ключі, та не сіла руки склавши, а все-таки мішалась то в одно, то в друге, сказано: «Молоді хазяї,- думає,- чому й на пуття не навести?» А Тимосі й це не подобалось: «Яке тобі діло?» - каже. От мати і ускаржалась перед Антосьом, що сякий та такий наш зятенько.

- Добре каже,- озвавсь Антосьо,- бо яке ж вам діло до його хазяйства? Чорт його бери!

- Як-то - чорт його бери?

- Та так просто; а хіба що?

- От і це! а шкода!

- Овва! хіба ж воно ваше?

- А чиє ж?

- Його.

- А чим же воно його? - аж скрикнула стара.

- Та так, його, та й годі! Впустили сокола, то й цяцькайтесь. Тепер все його, коли не зазначили, що даєте, а чого ні.

- Не писала-м, бо не хотіла, а воно все моє, моє, та й годі. Умру, а все казатиму, що моє.- І почала плакати, а плачучи приговарювати: - Оці руки,- показує,- і льон брали, і коноплі. Ще й за твого батька покійного - хай там царствує - я й коло женців, я й коло косарів, я й коло пасіки, і всюди я, всюди я; і воно - та моя кривавиця - не моє, не моє?

- А не ваше! - каже Антосьо,- було ваше, а