Свидницький А. П. - Люборацькі, Свидницький А. П.

- Е! це вже не гарно,- каже Антосьо,- люди добрі зійшлись та насухо повинні виходити, чи що? - і дав ще на око.

- Та мало буде,- кажуть. Антосьо дав іще на око.

Поки принесли, то тут трощили все, чого понавозив Антосьо: кури, гуси, ковбаси. Навіть хліб їли з таким смаком, наче промолотились. Тим часом і смерклось.

За другим разом зашуміло в голові, то вже лиш подавай. І тут так сталось. Розворушилось заморене, і один гукнув:

- Ану, панове, по шажку! - і підставив кашкет. І посипались гроші, та не шагами, а гривнями; другий і злотого викинув, і чвертку, а Антосьо півкарбованцем брязнув. Були й такі, що тільки плечима здвигали.

- Тільки чи не пізно буде? - завважив один; а другий: - Та втік не втік, а побігти можна.- А третій: - А ляхи приповідають: Кupić, nie kupić, a targować wol[no]. 136

Пішли по православну так собі, на вдачу,- на щасливого долю, як то кажуть; а ті, що зостались, ждали не так горілки, як бажалось довідатись, чи встане шинкар, бо вже таки добре пізно було. А поки що курять та й курять; дим стовпом стоїть, а вони іще підчадюють. І язик розв’язався, що гомонять та й гомонять; вже й не грали, тільки гуртом співали і церковних, і всяких. Ніхто про уряд і не згадає, а субінспектор уже в хаті, тільки придивляється. Далі, один по одному, й запримітили та хіп куричку з рота та в рукав і стане, витягнеться.

- Ти! ти, здається, курив? - каже суб Антосьові.

- Хто? я курив? - озвавсь Антосьо,- та я зроду в губу її не візьму; і сидіти не буду там де накурено.

- А тут чого сидиш?

- Бо це моя стація.

- Ти ж кажеш, що не можеш сидіти, де накурено?

- Бо й таки правда!

- А хіба ж тут не накурено?

- Авжеж ні.

- А поглянь на хату! що це? не дим? Поглянь!

- Та я вже дивився.

- Що ж то? Дим? га?

- Та дим же.

- Ти ж кажеш, що тут не накурено?

- Бо таки ні.

- А звідкіль же дим узявся?

- Сам накурився. З груби, значить,- додав Антосьо.

- Чого ж тютюном чути? - каже суб.

- О! - підхопив басиста.- Казав би й справді! Хіба ж тут тютюном чути? Зовсім соломою, а ви кажете - тютюном.

Субінспектор заживав табаку, так йому попід ніс хоч і квачем вози, то не почує.

На мову басистого суб ні півслова, а причепивсь знов до Антося:

- Дай люльку!

- Яку? - питає Антосьо.

- Яку маєш,- каже суб.

- Панове! - заговорив басиста стиха.- Десь тут люлька нашого крючка, дайте! Господин субінспектор покурять. Поліз кларнетиста за люлькою в куток, а басиста взяв капшук з стола, затим і люльку в руки, і підносить субові з поклоном: - Ось,- каже,- покуріть, коли хочете.

Суб тоді шарив у Антося по кишенях.

- Та які в мене кишені? в мене - діри,- каже Антосьо.

- Покажи ті діри! - І шурне рукою, та аж до коліна достане.

Як ото піднесло басистого.

- О! - гукнув суб і бере з рук та й подає старшому і каже: - Запиши. Чиє то? - запитав у гурту.

- Та тут канцелярський живе, так то його.

- Врешь! то твое.

- Ні, не моє. Я думав, що ви покурите, та й дав. Ви ж самі бачили, що ми так довго шукались за цим добром.

- Запиши, старший! - гукнув суб,- що курили, та ще й глузували; а розберемо послі.

Тим часом хто тут був з чужих, пробирались за двері, щоб звідціль умкнути і таки бути дома, якби мав і до їх стацій забрести.

- Хто там? хто то? - гукав урядник.

- Хто ж його зна! мабуть, чи не вітер грюкає.

- Я бачив, що людина.

- Хто ж його зна! Мабуть, чи не хазяй забратого вами добра.

Як і справді входить якийсь канцелярський. Поздоровкався, роздягнувся і до старшого:

- Позвольте - каже,- люльку!

Віддав старший, а суб і питає:

- То ваша-с?

- Наша-с,- каже канцеляриста та й до старшого: - Може, й капшук взяли?

Віддає старший і капшук.

- І то ваше-с? - питає суб.

- Наше-с,- каже той, і почав цибух продмухувати.

- Не куріть тут,- шепче йому Антосьо, а на півголосу: - Ви ж знаєте, що мене душить.

- Ні, не буду,- каже він.- Я вийду на двір.

Облизавши отак макогін, суб уже обертавсь іти, як вскакує один з тих, що по горілку пішли, і на радощах: «Є!» - гукнув, потрясаючи пляшкою над головою, та й запримітив гостя і хіп руку вниз і тільки відкашлюється, а комбрата торка: - На, ніби, її до тристенного!

- Що є? що є? - підхопив суб.

Відкашлянувсь той:

- Еге-е! то я,- каже,- так еге-ем!.. Кажу, що є… кого мені треба…

- А кого ж тобі треба?

- Люборацького… Кажуть, він мені письмо привіз.

- То не можна було завтра прийти вільним часом, а конче сьогодня?

- Завтра я подаюсь в больницю.

- Чем ты болен?

Почухавсь той та й каже:

- Короста.

- Мерзость! - озвавсь суб.

Тим часом пляшка пішла з рук в руки і опинилась аж під кроваттю. Тоді тільки урядник каже:

- Та ти брешеш! Скажи, що ти приніс?

- Нічого,- каже,- я не приносив.

- А покажи руки!

- Я покажу,- каже той,- але як нема нічого, тільки короста,- то що?

- Гадость! - сказав суб і вийшов.

Богослов випровадив його аж за ворота, щоб гаразд оком провести, а в хаті дякували тому канцелярському, що потурбувався до них і спас від халепи, та раділи,