Свидницький А. П. - Люборацькі, Свидницький А. П.

- А хіба ж це не живиця? - каже скрипач.

- Ще й правдива живиця: хоч якого оживить! - озвавсь басиста, а бурсак:

- А за всі брати?

- За скільки влізе,- каже басиста.

- То може б, більшу посудину хай би взяв? - питає скрипач.

- Буде й цього,- каже басиста,- бо як не подужаємо, то щоб не вивітрилась.

- А закусить? - бурсак питає.

- Закусить єсть,- озвавсь Антосьо і додав: - Ти ж, брате, не гнівайся, що ми тебе, гостя, посилаєм, і сам же вип’єш. А признайся: ти ж і на різдво, і на Новий рік, і на ордань не то не пив, а й не бачив, як п’ють?

- Ні, на Новий рік випив,- каже бурсак і пішов.

- Хутче ж! - гукнув басиста.

- На одній нозі,- озвавсь бурсак вже з-за порога.

Не питали Антося, де святкував, бо всі знали, що в дядька; а питають: - що бачив на селі?

- Що бачив? - каже він, пораючись коло своєї скрипки,- гусей, курей, індиків бачив; бачив телята, ягнята,- сказано, як на селі.

- А віслюка не бачив? - пита басиста.

- Ні не бачив,- каже Люборацький.

- Ото! хіба ж ти не чесався?

- Як би ні! чесався.

- І до дзеркала?

- Всеконечно,- озвавсь Антосьо і аж тоді догадався, куди діло йде: - а! - каже,- кабанчику! он ти куди стріляєш! - Та й поклав скрипку і кинувся на його: - Ти,- каже,- пережив свята, то я тебе в будень впораю. Давайте ножа,- гукнув,- будем кабана колоти! - І звернув басисту на кровать та й почав вертіти пальцем під пахву.

- Ай! ай! - кричить той, сміючись, і ногами дрига.

- Кричи: кві! - каже Антосьо,- то пу́стю.

- Пусти, бо бас ногами розіб’ю!

- Справді, бас в ногах! гамуйся, дурний! - заговорили другі.

- Маєш щастя, що бас в ногах,- заговорив Антосьо, випустивши басисту,- а я б тобі дав! Завтра скликав би добрих людей на душенину.

- Що ж, братику! - заговорив той,- хіба я винен, що на тобі Христос їздив? - Антосьо знов кинувсь на його, та той басом відгородився і гука: - Бас! чуєш, бас!

Тут відчинились двері і ввійшов один, другий, кому ближче було, і музики почали грати.

Пішов гук по всій Палестині; хлоп’ята зачували і зібрались послухати. Час був хоча й не зовсім вільний, бо Антосьо трохи спізнився, що й уроки почались, та кому те зубріння не доїсть до живих печінок? Душа ж жива, тільки наче обмерзла, наче в шкаралупі, як курча в яйці; то вже хіба і не треба їй ульги? І зійшлося комбраття не менш десятка, а своїх було п’ять; та не було в голові, то в хаті тихо було. Десь-то хтось-то бринів в кутку, як джміль восени, а то все сиділи мовчки, і один тарабанив пальцями по столі; другий якусь книжку перевертав: який урок питався; третій сидів похнюпившись, та придивлявсь на руки, що поклав на коліна, та позирав на других; той лежав та мовчки дивився на стелю. Були й такі, що стояли, один на другого спершись. Всі наче на ввесь світ сердились, наче в біду попались, що говори, а все за замком. Антосьо первий почав розмову:

- Чому, панове, хоч не курите?

- Та катма тютюну! Хіба свого даси,- озвавсь один.

- Чому й не дати? - каже Антосьо і з цим словом поклав на столі капшук повен тютюну, гарно вишитий заволічкою по оксамиті.

Все так і заворушилось. Той тільки не кидався, хто не вживав. Обступили стіл, і задні переднім через голову несли, та кожен придивлявсь на тютюн, кожен ліпив куричку.

- А доброго ти тютюну привіз! - каже один.- Дав би-сь мені зо жменю, коли багато маєш.

- Чому й не дати,- озвавсь Антосьо,- хоч мало маю, та й цим поділюся.- І дав жменю, аж крізь пальці тяглось.

- О, спасибі,- каже той.- А я тут курив ось яку запридуху - подивись! - І показав чорний та темний тютюн, та ще й потертий, бо на́сипом його в кишені носив.

- А нічогенький собі,- каже Антосьо,- хоч нюхай.- Другі тільки переглядались.

Позакурювали, хто курив, і присіли до грубки, відіткавши каглу, аби, знаєте, диму на хаті не було; бо, на случай, набіжить який чорт, то біди не скараскаєшся. Курять ці, а хто не курив, капшук розглядали.

- А це вже якась попівна удружила? - кажуть.

- Може й так,- озвавсь Антосьо, осміхнувшись.

- А чи й сама така, як її робота?

- Хіба ви не знаєте, що я з поганою не зайду.

- Бідний горобець! - каже басиста, а був богослов,- чого б я так високо літав! Тут і сяка-така кривобока коли б хоч подивилась, а він на луччих б’є!

- Що? не вірите? - каже Антосьо.- Ось же я портрет її покажу вам. Поназдивитесь! - І почав ритись в зв’язці та в книжках; і справді вийняв картинку.- Дивіться! - каже.

Кинулись дивитись, а тут двері відчинились і з’явилась випивка. Не до панянок тоді було,- дали місце чому другому. Навіть недодивились, що то картинка не мальована, а печатувана була.

- А що? - каже Антосьо, впаковуючи свою панянку.

- Нічого собі,- кажуть, коли це вона.

- Та! їй-богу, та! - каже Антосьо. А цьому до правди, як людям до сонця.

Антосьо любив почванитись і, де треба було, на своєму поставити, то сочине і забожиться. Так і тепер: взяв десь печатувану картинку і видає її за поличчя тієї дівчини, що йому капшук дарувала, а капшук йому подарував якийсь панотець, а не панянка. Де ж цей взяв його, Антосьо не мав цікавості й запитати: подякував та в кишеню. Чого ж божиться? Антосьо знав, що гріх призивати ім’я боже всує, то знав як і божитись. Не казав сяк або так, а каже: «Та». А яка? Та сама, та, на картині що намальована,- не друга ж!

Не кожному й