Свидницький А. П. - Люборацькі, Свидницький А. П.

То реторва́ й хилиться, як трава за вітром, та ще й не шелестить. Пішов би поскарживсь, то уряд, може б, що й поміг; та це вже значить бути донощиком, з начальством зіходитись - підняти на себе всю богословію або й цілу семінарію. Та таки уряд там так держить себе, що легше до скаженого вовка приступити, то нічого: куди вітер віє, туди лозі гнутись.

І Антосьо, бувши в реториці, хилявся, гнувся, світив в очі богословам, як і кожен; та йому дуже тяжко було з старшого попихачем стати; то світив він, як той місяць, що світить, та не гріє.- Даремне, мовляв циган, у бога хліб їсть. Та й це не довго було, бо він тільки обізнавсь, зараз же пристав до музик, навіть туди на станцію перейшов, де самі музики жили. Ці не зважають уже на класи та на старшинство, а більш того, що заводять чергу, і тим уже всі й посилаються, чия черга настане, як не знайдеться охочого, щоб заступив. От і зажив собі Антосьо вільним козаком та ще й весело. Аби тільки субота, то вже повна хата наб’ється послухати, як гратимуть; слухають-слухають та й іноді і складчина пічнеться,- а там все піде догори ногами. Не коли ж частіш гуляють, як приїхавши з дому; в кожного свіжа копійчина, то перва шана товариству ніби, а справді шинкарям. І оце саме минуло для Антося перше різдво в семінарії. Додому він не їздив, бо далеко було; а їздив до дядька - до о. Якима, що сів на парафію миль за дванадцять від Кам’янця, як ото перевівся для Тимохи з Солодьків.

По ордані і посипали семінаристи в Кам’янець. Надворі мороз, аж голки скачуть, а вони сидять, позакутувані мамашиними хустками, в батьківських бекешах, понадувались, як сичі на сльоту, і кожен так позира на людей, наче сам куди вищий від сонця, а всі - пилинка на дорозі, що вітер подме - і де вона ділась? де відшукати? Ретор же як їде, то пряче носа, як гусак на холод; філософ виставе обличчя на весь вид; ретор дивиться, та недобачає, а філософ до всього придивиться, до всього йому єсть діло. Цей не промине і того пищика, що чеше згорбившись і вже не пам’ятає, коли саме змерз, відколи трясеться; філософ подумає: «Тікай, морозе, бо франт їде!»... От уже богослов як їде, то не їжиться, як ретор; не позира, як філософ; богослов преважно розляжеться, підійме плечі, щоб ширші здавались, надусається і як погляне на кого, то не хотячи, і то наче дума: «От ощасливив!» і знов нікуди не дивиться, тільки думає: «Коли б хутче до кінця, та оженитись, та на село». Зітхне і подме, що пара клубом піде, вдариться в плечі хурманові і покотиться по конях та по дорозі. А він погляне скоса і подума: «От так подуй хто, будь мудрий!» і ще подме. А жиденя ззаду йому вигне пузо вперед і собі дме: уф-ф-ф… І крізь штанята йому хвіст із сорочки теліпається, аж замерз, підбійканий. Проте й воно дме, та ще й як! дідчий і батько так не подме

Між другими всякими їхав і Антосьо,- хоча й ще ретор, проте сидів, як богослов, і позирав, як філософ.

Непоо́даль від того дому, де вперве жив Антосьо, сюди до Польської Брами, стоїть дерев’яний дімок, а в йому, в кімнатці без помосту порозкидано, порозвертано і п’ять кроватів стояло, і п’ять семінаристів жило. По музикантських струментах, що тут висіли по стінах, зразу кожен догадається, що тут музики жиють; та струментів п’ять, а хлопців лиш чотири. Кого ж нема? Антося нема, тільки скрипка його на кілочку висе. Не мав, неборак, пудла, то возив її в хустині та в руках держав, як літом; а зимою, то припоручав кому, а сам з голими руками вирушав,- удовцем, мовляв, сам. Так і тепер лучилось, то скрипка була, а скрипача нема.

- Коли б його принесло хоч на крилу вітренню,- каже один, походжаючи по хаті. А далі взяв та й ліг.

- Та вже не забариться,- каже другий. Третій мовчки струну ув’язував до скрипки, а четвертий лежав, читав та як жбурне книжкою під поріг! аж листки зашварготали, і каже:

- Доїла ти мені! сучий син - як скінчу, доки житиму, і в руки не озьму, а як приторкнусь, то пальці поплюю і вмиюся. Тільки лежатиму та милуватимусь з своєю попадькою.- З цим словом обняв подушку, пригорнув до себе.- А! - каже з притиском, обернувсь до стіни очима, накрив голову подушкою та й заснув.

- Бач! як наш басиста розходився,- заговорив той, що скрипку прилагодював.- А чим то він кинув? - питає.

- Догматикою.

- Та кручена ж бо! А дай, чуєш тон!

Той встав, взяв флейту і подув. Третьому нічого не казав, а він сам взявся за бас і почав трюмкати. І врізали втрьох.

- Що ви! граєте? - гукнув, схопившись, той, що спав, і кинувсь до баса: - Швець,- каже,- знай своє шевство, а в кравецтво не мішайсь! - І сів сам до баса, а той взяв кларнет. Переграли.

- Що за штука гарна! - каже скрипач,- та нема Люборацького.

А він і суне в двері.

- Га! га! - закричали всі чотири, перецілувались і почали: - Ану йому марш! - І втяли такого доскочистого, аж волосся їжиться.

Люборацький тим часом роздягнувся, достав калитку з кишені і стиснув щось у кулаку. Переграли ті, а він і каже:

- Спасибі! нате ж вам кому на живицю, кому дудку прополоскати. Та й я коло вас зогріюсь.- І дав півкарбованця.

Стали чергуватись, кому б піти. Антосьо хотів уже хурмана посилати, як входить бурсак.

- От хто піде! - каже басиста.

- Куди? - питає той.

- По живицю.

- Ов-в-в! далеко! - озвавсь бурсак.- Аж у город?

- Ні! тут через п’яту хату.

- Давайте, піду; а за те послухаю.

Дав йому басиста гроші, а сам побіг: - Почекай,- каже,- я зараз вернуся.- І в ту ж минуту приносить пляшку: - На,- каже,- й посудину.

- От якої живиці! - озвавсь бурсак,- а я думав, що і справді живиці, та й думаю: де тут крамничка через хату,