Свидницький А. П. - Люборацькі, Свидницький А. П.

Як же? чим же? Хто радить пекти, хто щипати. А він, собака, тільки скавучить.

Між нами, знаєте, був третьокласник - тепер він вже в четвертім класі. Цей, ні слова не сказавши, махнув у столярню і вніс політуру, а трохи чи не сирвасер у пляшечці з квачиком. Ми й наполітурували йому собачий вид та й…

- Цссс! - перебили з гурту. А то професора побачили і кинулись врозліт, як курчата від шуляка, лиш недоїдки свідчили, що тут були люди, та ще й добрі теребії.

Ота політура і потравила, мовляв той, Робусинському обличчя.

Так розполохані хлопці не кожен і пару собі знайшли, а більш того, що побрели поодинці, кожен думаючи, що йому здавалось лучче; а Антосьо згадав Крутянщину і давнє товариство з Робусинським, і те, як цей осиротів і мусів податись в бурсу, а пішовши - пропав. І жалко йому було хлопця, і злість поривала на ледачого: то, мандруючи повз костьол, на Фільварки ніби, і каже сам до себе:

- Я б йому ще сіллю присипав, щоб знав, як язик присолодювати; та порохом натер би,- і показує руками, як то натирав би, прудко приговорюючи,- отак, отак, отак, натирав би! отак, отак!

- Knysz łapał mysz, popod mury łapał szczury, popod dachi łapał ptachi! 130

Аж жахнувся, сірома, почувши цей крик, глянув - а то кричать гімназисти гуртом. Кинув він оком і на камінці, що наче навмисне лежали порозкидані, та соромивсь підняти і, щоб хутче збутись того глуму паничівського. не побіг би, полетів би,- так сором. От і постьобав неборак, понурившись, а серце йому як не вискочить. І Робусинського забув, а вже малювалось перед очима, як би він потовк гімназиста, щоб не чіпав, щоб не чіпав, ляшуга. Як на те ж і гімназист попавсь йому назустріч в глухім проулку. Не думавши, не гадавши, ні слова не сказавши, Антосьо лясь його по щоці.

- Za со, раn bijesz? 131 - озвавсь той.

- Не прозивайсь! - гукнув Антосьо, та по щоці, та ще.

- Co ja panu winien? 132 - кричить гімназист, вп’явшись Антосьові в барки. 133

- Еге! ти ще й спинаєшся проти мене! - заговорив Антосьо і так черкнув тим об землю, аж загуло. Дав іще скілька мордасів: «Ви всі,- каже,- сучі діти, однакові!» та й чкурнув поза дімками. Хіба там зменшав бігу, де здиба́в кого. Обтріпавсь гімназист та й пішов; а Антосьо вибравсь у Палестину та й глянув тоді на долоні, що пашіли наче в ла́пки грався, і червоні були, як раки.

Незабаром після цієї штуки, проте вже вересень надворі був, у Антося на стації сидів о. Яким і Тимоха - також вже отець, тільки отець диякон, скілька семінаристів сиділо, що там же стояли. Вже і з полудня звернуло, а вони ще не обідали - очікували на новаків, що були на екзамені - і Антосьо - та на консоляцію. От бажання кожному своє збулося: ідуть вони з екзамену, попід вікна тупотять та гомонять. Ніхто не обрізавсь, то всі раді, всі питають: «А я, чуєш, добре отвічав? а правда, добре?..»

- Мене, мабуть, завернуть?

- Тебе щоб завернули!.. от мене - то так! - перебив другий. А третій:

- Чого б я хтів, щоб так отвічать, як ти! Тобі екзамен вдався якнайлучче!

Всі почувались, що добре отвічали, та жоден не йняв собі віри і отак випитували один у одного, а випитуючи, і в хату ввійшли.

- А що? - пита о. Яким Антося.

- Хто його зна! тільки-м так йому вирецетував, аж спасибі сказав.

- А! то добре; вже-сь ретор! Поздравляю.

Весело Антосьові стало, та він і сам собі не доймає віри, чи тому правда, і, не хотячи осмішкуючись, каже:

- Поздравляйте! а може ще доведеться утрясти з Кам’янця.

- Ні вже,- озвавсь якийсь семінарист.- Коли, кажете, аж спасибі сказали, то за що б завертали! Вже, вже - бургієць з вас. А був і ректор?

- І архирей був,- вмішавсь один новак, радий, щоб і його поспитали.

- І архирей був?!

- Не хто і дякував Люборацькому, а він же,- додав другий новак.- Всі сидять підряд, як гуси на бе́резі.

Ще цяя розмова велась, як уже казали давати обідати, а о. Яким, почувши, що ложками торохтять, моргнув, на кого знав, і опинилась з-під стола та на столі повнісінька воодушевлєнія гранчаста пляшка і почалось возліяніє в честь свіжих горобців. 134

Від цього празнику почалось для Антося нове життя, вже семінарське.

По семінаріях всього три класи: нижчий - реторика, вищий - богословія, а середній - філософія. Що в училищах четвертий клас, те ж в семінаріях богословія: і старші з богословії, і все; філософія посередині - богословам не кориться, а над реторами не може старшинувати, хіба то десь; реторика те ж саме тут, що там перший клас тощо. Чи післатись за чим, чи що треба кому, то ким як не ретором? Старший же пішле, бо право має, а філософ попросить, і бідний ретор всім за попихача. Тільки тут все на ви: «А чи не пішли б ви мені туди-то? чи не переписали б того-то?» - Все на ви, все делікатно, а не послухай, скажи: «Хай хто другий, бо я часу не маю»,- то так і гримне: «Бач його, горобець поганий! як розібрав! вже й послухати не хоче! Я тобі хутко зіб’ю цю пиху! Ось побачиш»… То вже того і жди, що старший відлепортує в місячних відомостях: 135 «Груб, неслухняний, по улиці ходить і пісні співа, де люди всякого званія, чину і покрою». То от тобі й халепа! Уряд так і загуде, наче бджола, як в улій стукнеш: «Ты, кажется, вон смотришь из семинарии? смотри!» А кому таке по серцю? бився-бився, а на половині й втопився.