Збігнєв Херберт - Лабіринт біля моря

яка складалася з чотирьох новостворених провінцій. Кожна провінція виставляла власну міліцію (limitanei[59]), підпорядковану головнокомандувачу, комесу Британії (Comes Britanniarum). Тягар оборони північного кордону відтоді спочив на плечах вождя Британії (Dux Britanniarum), а східне узбережжя мав захищати комес Саксонського узбережжя (Comes Litoris Saxonici). Головна ідея цих реформ полягала радше за все у спробі вдосконалити командування, а також у ширшому, ніж досі, залученні місцевого населення до захисту острова.

Проте місцеве населення не було достатньо романізоване, не всі пов’язували свою долю з долею Риму, і не всі ставили собі риторичне запитання: «Quid salvum sit, si Roma périt?[60]» На домір злого, етнічний склад британської діецезії змінювався, і то на шкоду, під впливом сильних міграційних рухів. Адже у першій половині IV століття на теренах, захоплених римлянами і до решти замирених, оселяються, переважно на заході острова, кельти з Шотландії та Ірландії. Спершу то була мирна еміграція. Новоприбулі отримують згоду кесаря на поселення за умови союзництва. Проте до часу, бо вже в 367 році вони приєднуються до піктів, шкотів, франків і саксів, які чинять концентровану атаку на острів із півночі, заходу та південного сходу. У бою гине комес Саксонського узбережжя, а вождь Британії рятується втечею. Мало не весь острів заливає хвиля варварів.

Становище рятує посланий кесарем Валентином на чолі потужної армії комес Теодозій, який відновлює лад, відбудовує знищений Адріанів мур та низку фортів на Саксонському узбережжі, а також здійснює традиційну каральну експедицію вглиб Шотландії. Проте це вже остання оптимістична сцена перед трагічним епілогом.

У перші роки V століття останні римські загони покидають острів, вирушаючи на війну з готами. Острів’яни залишаються тепер самі, віддані на власні сили. Благання про римську допомогу залишаються без відповіді. Тепер іде на дно могутній корабель імперії, і ніхто не турбується про північний острів. Останній римлянин — кесар Аецій — читав, мабуть, із безсилою іронією волання бритів і опис ситуації: «Варвари зіштовхують нас у море, а море виштовхує нас назад на варварів».

Християнство — «релігія рабів» — переймає римську спадщину і роль захисника цивілізації. Наприкінці двадцятих років V століття на острови прибуває св. Жермен із Оксера з теологічною, так би мовити, місією — йдеться про боротьбу з єрессю британського монаха Пелагія, про якого св. Ієронім із суто сенаторською погордою сказав, що «обжершись шотландської вівсянки, він хворіє на забудькуватість». У 429 році не римський центуріон, а отой святий Жермен поведе британську міліцію з вигуком «Алілуя» на боротьбу з піктами.

II

Отож, Гжесьо вчив нас латинської мови; я збрехав би, якщо сказав, що наука була легкою і що ми віддавалися їй із радісним запалом. Проте спершу я хотів би описати нашого наставника. То був чоловік у розквіті сил, високий, поставний, пропорційно збудований. Шкіра у нього була оливкового кольору, як у людей середземноморської раси (пізніше ми довідалися, що він походить із Колхіди). Обличчя мав суворе, великий орлиний ніс, на переніссі якого було почеплене пенсне, єдиний не античний, а галицький елемент цього обличчя. Волосся чорне, ледь кучеряве, а очі великі й пронизливі.

Учитель був для нас уособленням мужності, а також усього римського, і ми легко уявляли його в тозі, облямованій пурпуром, чи на чолі легіонів. Посміхався він рідко, а якщо вже посміхався, то сардонічно, натомість діапазон його гніву був незрівнянним у своєму багатстві й відтінках — від іронічного сичання, через риторичну тираду про обов’язки юнаків, аж до разючого мов юпітерів грім: «Сідай, дурню!». Ми зносили ці удари з покорою, добре знаючи, що qui bene amat, bene castigat[61].

Перші уроки з підручника в невинно зеленій обкладинці, який називався Puer Romanus[62], були по-дитячому легкими. Короткі речення в індикативі, скажімо, «Terra est rotunda[63]» (це твердження занепокоїло б римлян), не справляли клопоту навіть найбільш загрубілим варварам. Без значних зусиль ми здолали п’ять відмін (із улюбленою найпростішою, четвертою), методом хорового декламування подужали всі форми однини та множини, завше з неодмінним прикметником — puer bonus, servus miser[64] — і ці голосно повторювані літанії швидко западали у пам’ять.

Дієвідміни вже становили значно важчу проблему з огляду на надмірну — на нашу думку — кількість часів, отож ми вішали над нашими ліжками аркуші паперу, де червоним олівцем були виписані, мов магічні закляття, закінчення кон’югацій: -о, -as, -at, -amus, -atis, -ant; -abam, -abas, -abat, -abamus, -abatis, -abant; -abo, - abis… — і заколисані ними, мов дзвіночками, ми поринали в тривожні шкільні сни, в яких Ґжесьо поставав перед нами у постаті бога або тирана.

Аж врешті ми дійшли до найвищого ступеня втаємничення — до синтаксису — і тут почався ліс, хащі й скрегіт зубовний. То вже не були банальні речення, вигадані поштивими педагогами, щоб освоїти нас із мовою наших культурних пращурів, а чудові, мов портики, довгі, мов безсонні ночі, періоди класичних ораторів і філософів.

«Gavius hic, quem dico, Consanus, cum in illo numéro civium Romanorum ab isto in vincla coniectus esset et nescio qua ratione clam e lautumiis profugisset Messanamque venisset, qui tam prope iam Italiam et moenia Reginorum, civium Romanorum, videret et ex illo metu mortis ac tenebris quasi luce libertatis et odore aliquo legum recreatus revixisset, loqui Messanae et queri coepit se civem Romanum in vincla coniectum, sibi recta iter esse Romam, Verri se praesto advenienti futurum».