Мігель де Карріон - Грішниці. Сфінкс

— Зробила? — спитала тихим голосом.

— Так.

— Скільки?

— Триста. Не хотіли дати ні на сентаво більше.

— Продала чи заклала?

— Заклала.

— Краще було продати. Може, ми ніколи й не викупимо їх. — Вона взяла загорнутий в газету пакуночок, розірвала й витягла чотири білети. Решту, не порахувавши, віддала негритянці.— Поклади в шухляду. — І, тримаючи в руці гроші, обернулася до Ріголетто: — Еміліо, я мушу зараз піти. Йду на Вільєгас, аби заплатити за ті дві кімнати, які найняла вчора, а потім до школи. Але хочу попрохати вас зробити мені ласку. Візьміть оці гроші й позбавте мене прикрості бачити ту жінку ще раз… Через чотири години я повернусь, і ви можете прийти знов. Тут сорок песо.

Ріголетто підвівся, взяв гроші і хотів був іти, та Тереса порухом руки затримала його.

— Стривайте, зробіть мені ще одну послугу — за цей час, поки мене не буде, загляньте до Ліліни і взнайте, що там нового. Адже Домінга сьогодні туди не піде…

— Як вона почувала себе вчора?

— Дуже погано. Мабуть, і тижня не протягне. А мати думає, що вона одужає. Який жах!

Ріголетто попрямував до дверей. Вона знов зупинила його.

— Стривайте, стривайте… — Кинулась до шухляди, в яку Домінга поклала гроші, і принесла ще два білети, — Ось візьміть, передайте Флорінді.

Вони стояли, мовчки дивлячись одне на одного і хвилюючись кожен по-своєму. Зворушений Ріголетто потиснув руку Тереси, яку вона довірливо подала йому.

— А ви? — раптову спитав він. — Коли ви самі підете до Ліліни?

— Я… я вже ходила… — Тереса почервоніла й опустила очі, соромлячись свого признання.

Ця таємниця, про яку не знав її єдиний друг, трохи скрашувала останні два місяці, що їх вона провела в самотині. Коли минула перша приголомшеність і прояснилися думки, мужня жінка згадала про покинуту сім'ю та хвору дитину й послала Домінгу довідатись, як вони живуть. Негритянка не лише розпиталася в сусідів, а, помітивши, що двері відчинені, рішуче зайшла до хати. Вона побачила жахливу картину: дівчинка лежала в ліжку, — коли вона ридала в розпачі, дізнавшись, що батько втік, у неї знову пішла горлом кров, — а мати металась, як божевільна, і рвала на собі волосся, проклинаючи бога та всіх чоловіків і без угаву повторюючи, що її дочку вбито. Стоїчна покірливість нещасної рабині обернулася на лютий гнів хижого звіра, дитину якого скривдили, і цей гнів лякав своєю справедливістю. Худюща, чорна та беззуба Флорінда виглядала на двадцять років старшою і скидалася на огидну відьму. Вона одразу впізнала Домінгу і прямо сказала, що давно про все знає. І нехай, мовляв, Домінга перекаже своїй сеньйорі, що вона, Флорінда, ніколи не мала проти неї зла. Крига скресла, і Домінга тепер допомагала Флорінді по господарству, а часом сиділа вечорами коло хворої дівчинки. Обидві жінки походили з простолюду і тому швидко поріднилися серцями. Потім Флорінда захотіла познайомитися з Тересою, і Домінга одного вечора привела її. Суперниці міцно обнялися і ховали очі, соромлячись своїх сліз. Ліліну одразу причарували доброта і врода сеньйори, і її щире сердечко розкрилося для дружби. Дівчинка не спитала в Тереси, хто вона така, навіть не показала, що давно все знає. Вона жадала від людей тільки ласки, а ця вродлива статна жінка лагідно усміхалась до неї, обдаровувала теплом і ніжністю. І Тересина прихильність до її нещасної дочки полонила серце матері, хоч у ньому під попелом пережитого ще тліли давні ревнощі.

Що ж до Домінги, яка непомітно єднала їхні, такі різні, душі, то вона ледве тамувала радість, що розпирала їй груди на саму згадку про те, що нарешті її донечка житиме сама, без Рохеліо. Коли на другий день після його втечі вона, як завжди, прийшла на вулицю Віртудес і побачила змарніле від горя обличчя Тереси та незаймане ліжко, на якому тієї ночі ніхто не спав, то майже одразу відчула, в чім річ, і спитала спокійно:

— Що сталося?

— Рохеліо пішов, — не глянувши, проказала Тереса глухим голосом.

— Пішов? Куди? Знов на оту свою плантацію подався? — перепитала негритянка, вдаючи, ніби не розуміє.

— Ні! Зовсім пішов… од мене…

Сльози бризнули з очей Тереси і тихо покотилися по щоках.

— Та грець із ним, нехай собі йде! — зневажливо кинула Домінга і знизала плечима.

Цими словами стара годувальниця сказала все, що вона думала про Рохеліо і про Тересине ставлення до нього. Зате тепер Домінга була спокійна за свою милу дівчинку й не сумнівалася, що її чекає щасливе майбутнє. Тому, так грубо висловивши свою щиру думку, вона заходилася втішати й пестити Тересу, наче малу дитину, що впала й забилась. Ласка, як бальзам, заспокоювала зранене серце бідної жінки й допомагала їй знести горе. Вона трималася з гідністю. Не раз думала, що коло неї довго Жила зрада, що скороминучі тяжкі підозри мали б насторожити її раніш, і зневажала себе за слабкість, через яку тепер не спала ночами, ридаючи в холодному ліжку. Всією силою волі намагалась поховати в душі образ Рохеліо… Це страшне випробування зміцнило її материнську любов, яка була не болісна, не хвороблива, а мужня і щира. Через неї Тереса ладна була довіку жити в самотині, якби цього вимагало щастя дітей. У перші ж дні після втечі коханого вона визначила собі дві мети: виховувати синів і допомагати двом нещасним істотам, яких Рохеліо теж покинув напризволяще. Ні, вона не збиралася помирати, вона хотіла жити і зневажала дурний сентименталізм тих, кому розчарування або поругана любов видаються мало не за кінець світу. Природний темперамент і гаряча кров підказували їй, що світ прекрасний, незважаючи на всі знегоди, що вона ще молода й може знайти своє щастя. Ввечері того дня, коли вона сказала Ріголетто, що ходила до Флорінди, у неї вирвалось іще одне відверте признання:

— Я жила з чужим чоловіком, бо кохала його, і