Мирослава Горностаєва - Син сонця

— Всі ви бачили, — урочисто вимовив Крішна, — як казився від злоби князь Гастінапуру, а князь Дгрітараштра був безсилий його стримати! Я повертаюся до Юдгіштгіри! Але вислухайте мене, жалюгідні створіння! Невже ви справді думаєте, що я беззахисний перед вами?

Темноликий підвівся зі свого місця. Його чорні бездонні очі поволі обдивлялися зібрання. Люди хилились під тим поглядом як тростини під вітром. Хтось злякано скрикнув…

Карна тримався найдовше. Він пізнав ту могутню силу, що вже раз навідувала його. Вайкартана стояв поміж переляканих людей, серед яких дехто закрив руками очі, а дехто й на коліна впав, і визивно дивився в лице володаря Двараки.

Тиск наче подвоївся. Карна зрозумів, що не витримає довго. Він не знав, що буде, якщо його розум скориться володарю Двараки, але відчував інстинктом — такий полон набагато гірший за пута на руках. Погляд воїна впав на світляний стовп, що падав крізь отвір у стелі. Сонячний промінь… Сонце…

— Батьку мій, Сур'я Світлоликий! — прошепотів Карна, а тоді над силу видобув з піхов меч і направив світляний відблиск просто в очі Джанардані. Сяюче лезо відбило промінь наче свічадо.

Люди поволі почали отямлюватись. Залунали стривожені голоси.

— Я бачив…, - шепотів поруч Юютсу, — я бачив дивовижне! Це Вішну, Вайкартано! Це сам Вішну!

Карна здвигнув плечима і кинув зброю до піхов. Він не бачив ніяких видінь, про які навперебій розповідали присутні. Лишилось тільки неприємне відчуття, що у нього хотіли забрати волю у незнаний для нього спосіб.

— Я від'їжджаю негайно ж, — говорив тим часом Темноликий, — князю Ангу, чи не погодишся ти мене супроводжувати?

Карна здивовано звів брови, але кивнув на знак згоди. Дугшасана зашепотів йому на вухо:

— Вайкартано, це якась пастка! Не їдь з ним, а то опинишся у ворожих руках ще до битви!

— А хіба тут мені загрожує менша небезпека? — всміхнувся Карна сумно, — та й коли це я когось боявся?

— А якщо це і справді Вішну?! — перелякано спитав Дугшасана, — знаєш, Карно, я таке бачив…

— Я бачив Сур'ю Світлоликого і говорив з самим Індрою, — мовив Карна, — тож у мене є досвід спілкування з Вишніми. Знаєш, кого поважають Боги, Дугшасано? Гніваються, але поважають?

- І кого ж? — озвався Дугшасана півшепотом.

— Тих, хто з ними розмовляє стоячи, — відповів Карна і пішов за Крішною до виходу.

У дворі Крішна обернувся до Карни і мовив:

— Князю Ангу, нам треба поговорити. Зійди на мою колісницю, а слугам твоїм звели їхати за нами.

«Прикритися він хоче мною, чи що? — думав Карна, віддаючи накази Чатьякі та слугам — ангам, — та тільки для заручника я занадто небезпечний… Поговорити… І Юютсу казав щось таке… А чи не думає володар Двараки використати оту свою силу? Тоді лишається сподіватись лише на батька Сур'ю.»

Карна піднявся на колісницю Крішни, той гукнув на суту і коні рушили. За колісницею потяглися вершники супроводу. Темноликий мовчав і усміхався загадково і двозначно.

" Яким же самотнім він мусить бути, — раптом прийшло Карні до голови, — адже в мені теж є щось… не від цього світу. Сонячна кров Вікартани причина тому, але я все таки більше людина, ніж Крішна Васудева. Не знаю, чи можна назвати його ворогом, але приятелями ми не станемо після цієї розмови.

— Я маю подякувати тобі, Вайкартано, — озвався Крішна, — за отой випадок в Індрапрастзі та за сьогоднішню стійкість.

— Я зробив лише те, що мусив, — озвався Карна дипломатично, — але дозвольте закинути вам, поштивий князю, нечемність поведінки. Саме це попхнуло Дурьйодгану до негідних задумів…

— Негідника не треба штовхати до негідних задумів, — сказав володар Двараки, — вони самі знаходять його. Але я маю поговорити не про князя Гастінапуру, а про тебе, Карно… Що єднає тебе з цими ницими людьми?

— Не далі як сьогодні, - мовив Карна усміхаючись, — шляхетні сановники хотіли скрутити мені руки та видати на розправу чоловікам скривдженої Драупаді. А ниций Дурьйодгана сказав, що помре поруч зі мною, але не дасть Бгішмі та Дроні пожертвувати сином сути…

— Вайкартано, — мовив Крішна лагідно, — ти ж чудово знаєш, що не є сином колісничого.

— Я знаю, — озвався Карна тихо, — сам Сур'я Світлоликий говорив зі мною… Але хто тому повірить? Зрештою, я ніколи не зрікався людей, що вигодували мене.

— А ти ніколи не хотів дізнатись. Сину Сонця, — вкрадливо сказав Темноликий, — ім'я жінки, що стала коханою Бога?

— В цьому немає сенсу, — буркнув Карна, — я — Радгея, і мати моя живе на вулиці колісничних.

— Радгея…, - повторив Крішна, — ти вчився у брагманів, Радгеє, і тобі відомі істини Вед. А серед тих істин є така, що батьком дитини, народженої дівчиною до заміжжя вважається її чоловік. Твоя мати могла про це забути…

— А може була занадто гордою, — сказав Карна непевним голосом.

— Ти теж занадто гордий, Карно, але я не дивуюся тому, бо ти — викапана мати. Я оце нещодавно її бачив.

Карна здригнувся, але промовчав.

— Тебе зовсім не цікавить її ім'я? — спитав Темноликий.

— Для чого мені його знати? Ця жінка зреклася мені з власної волі.

— Але те знання має підняти тебе туди, де ти мусиш перебувати, Вайкартано! Достатньо лишень сказати, що по материній лінії ти — мій родич…

— То вона врішнійка з роду Ядавів? — спитав Карна непевно.

— Що тривожить тебе? — озвався Крішна.

— Я пробачив би служниці, - сказав Карна, — котра, живучи у злиднях, позбулася дитини, яку їй нічим було годувати. Але я ніколи не пробачу шляхетній пані того, що вона зробила зі своїм сином.

— Вона теж страждає, Карно, — мелодійний голос Крішни бринів співчуттям.

— Хто вона? — вирвалося у Карни мимоволі.

— Княгиня Прітга Кунтідеві! — урочисто вимовив Крішна. Карна опустився на борт колісниці, наче поранений стрілою.