Гілберт Кійт Честертон - Небесна стріла

приїзду, — відповів священик. — А коли вже стало відомо, як виглядає новий спадкоємець, залишалося дізнатися про инші подробиці, а це не було важко. Ми не знаємо багатьох деталей, та про них можна здогадатися. Пригадуєте, Вуд часто допомагав Дарнвею у темній лабораторії, а там дуже просто було вколоти його якоюсь отруєною шпилькою, до того ж, коли всі отрути, так би мовити, під рукою. Я не міг зрозуміти ось що: як Будові вдавалося одночасно бути вдвох місцях? Як він зумів витягнути труп з темної кімнати і так його сперти на фотоапарат, щоб він впав лише через кілька секунд, а водночас шукати книжку в бібліотеці? І я, старий бовдур, навіть не здогадався поглянути на книжкові полиці в бібліотеці! Лише тепер, ось на цій фотографії я помітив простий факт — книгу про паппесу Йоанну.

— На завершення ви притримали найзагадковішу подробицю, — сказав Пейн. — Що спільного у папесси Йоанни і цієї родинної історії?

— Не забувайте, там були ще книга про Ісландію і про релігію якогось Фрідріха. Тепер лише потрібно згадати, якою особою був старий лорд Дарнвей.

— І все? — розгублено запитав Пейн.

— Він був оригінальною людиною, з почуттям гумору, хоча й дивакуватий. А ще він був освіченим, тому знав, що ніякої папесси Йоанни ніколи не було. А людина з почуттям гумору цілком могла вигадати заголовок «Змії Ісландії», тому що їх також не існує в природі. Я ризикну і відтворю заголовок ще однієї книги: «Релігія Фрідріха Великого», її також ніколи не було. А тепер, хіба вам не видається, що всі ці заголовки чудово пасують до книг, які насправді не є книгами, і до книжкових полиць, які насправді зовсім не книжкові полиці.

— Так-так! Здається, я розумію, про що йдеться! — вигукнув Пейн. — Це приховані сходи…

— …які вели нагору, аж до кімнати, з якої Вуд запропонував зробити лабораторію, — продовжив священик. — Так, це потаємні сходи. Все виявилося банально і просто, дивно, що я не здогадався про все це відразу. Ось і ми попали на гачок стародавньої романтики… У цій історії було все, і давній аристократичний рід, що занепадає, і напівзруйнований замок… Як тут могло обійтися без потаємних сходів? Це був тайник католицьких священиків, і я цілком заслуговую на те, щоб мене там зачинили.

Примара Гедеона Вайза

Про цей випадок отець Бравн завжди розповідав як про дивовижний приклад алібі, згідно з яким ніхто, крім птаха, про якого згадують ірландські міти, не може бути одночасно в двох місцях. Джеймс Бірн був ірландським журналістом, і через силу його можна було порівняти з ірландським птахом, особливо, якщо взяти до уваги його походження. Йому майже вдалося бути в кількох місцях одночасно, тому що впродовж двадцяти хвилин він зумів побувати на протилежних полюсах суспільно-політичного життя.

Перший полюс був розташований у просторому залі величезного готелю. Тут зустрічалися три магнати, які займалися організацією локауту[14] на вугільних шахтах, і мізкували, як змусити шахтарів відмовитися від страйку. Другий полюс містився в таверні, яка ховалася за фасадом продовольчого магазину. Там відбувалася нарада тріюмвірату, члени якого з радістю перетворили б локаут у страйк, а страйк — у революцію. Нашому журналісту, як гончому, довелося бігати туди-сюди — між мільйонерами і більшовицькими лідерами.

Вугільних магнатів він знайшов серед густих заростей дивовижних рослин і витончених позолочених колон. Високо, під розмальованими склепіннями, між вершинами пальм висіли клітки. В них на різні голоси виспівували чудернацькі птахи строкатих кольорів і відтінків. Та навіть у найбільш безлюдній пустелі спів цих птахів був би більш доречний, аніж тут, і було б краще, якби ці квіти змарнували свою красу у безлюдному місці, аніж мали б квітнути у товаристві ділових магнатів, які буквально задихалися від суперечки.

У приміщенні, оздобленому в стилі рококо, серед щебетання заморських птахів, у лабіринтах розкішної архітектури, магнати, двоє з яких були американцями, походжали залом і не помічали нічого, крім себе. Мова йшла про те, як багатство виростає з передбачливости, ощадливости, ретельности, самовладання. Щоправда, один з них говорив менше, аніж инші, він лише спостерігав за ними палаючими очима, які, здавалося, були міцно зчеплені з допомогою пенсне. Під маленькими чорними вусиками блукала постійна посмішка, вона швидше нагадувала постійну насмішку. Це був Джекоб П. Стейн власною персоною, а він, як відомо, без потреби не кидав слів на вітер. А його підстаркуватий компаньйон Гелап, кремезний чоловік з сивиною і невиразним обличчям, говорив значно більше, аніж инші. Він був у доброму гуморі і напівсерйозно-напівжартома нападав на третього мільйонера, Гедеона Вайза, — старого і худющого магната з гострою борідкою. Вайз належав до того типу людей, яких співвітчизники люблять порівнювати з американським горіхом. Він був одягнений, як звичайний старий фермер з центральних штатів. Вайз та Гелап уже віддавна сперечалися стосовно конкуренції та об’єднання капіталу. Старий Вайз від природи був переконаним індивідуалістом і провінціялом. Саме тому Гелап уже вкотре намагався переконати його в тому, що не варто заважати иншим, а просто необхідно об’єднати ресурси.

— Рано чи пізно вам доведеться домовлятися з нами, шановний ви наш, — весело промовив Гелап, коли журналіст заходив до залу. — Світ рухається вперед, зрозумійте це врешті. Тепер аж ніяк не вдасться повернутися до дрібних підприємств з одним власником. Ми ж просто зобов’язані триматися разом!

— Якщо дозволите, я також хотів би сказати кілька слів, — як завжди спокійно втрутився Стейн. — Існує дещо важливіше, аніж взаємна фінансова підтримка, я кажу про політичну єдність. Ось чому сьогодні я запросив містера Бірна. Нам необхідно об’єднатися і спільно вирішувати політичні питання, тому що наші вороги вже об’єдналися.

— О, я зовсім не проти політичного союзу, — пробурмотів Гедеон Вайз.

Тоді Стейн звернувся до журналіста:

— Містере Бірн, як мені відомо, ви вмієте проникати у різні дивні місця. Так ось, я хочу, щоб ви дещо для нас зробили, — звісно, неофіційно. Ви ж знаєте, де зустрічаються соціялісти. Нас цікавлять лише двоє-троє з них: Джон Еліяс, Джейк Голкет, який завжди говорить більше, аніж инші, і ще поет Генрі