Гілберт Кійт Честертон - Небесна стріла

Минуло трохи більше місяця, коли Пейн знову повернувся у свій лондонський будинок, де призначив зустріч з отцем Бравном. Художник привіз фотографію портрета. Його приватні справи розвивалися цілком успішно, як дозволяла тінь нещодавньої трагедії, можливо тому вона не надто затьмарила його душу. Зрештою, він чудово пам’ятав, що все, що трапилося, не мало нічого спільного з родинним прокляттям. Останнім часом у нього було багато справ, і коли життя у замку Дарнвеїв врешті повернулося у звичні рамки, а таємничий портрет знову зайняв своє місце у бібліотеці, Пейну таки вдалося зробити фотографію з допомогою спалаху магнію. Та перш ніж відіслати фотографію антикварові, як було заплановано, Пейн вирішив показати її священикові, який наполегливо про це просив.

— Отче Бравне, я ніяк не можу вас зрозуміти. — сказав він. — Ви поводитеся так, ніби вже давно розгадали цю загадку.

Священик заперечливо похитав головою, у нього був сумний вигляд.

— Та ні, не розгадав, — відповів він. — Напевно, я дуже дурний, ніяк не можу збагнути однієї простої деталі у всій цій історії. До певного моменту все цілком зрозуміло, а от потім… Дозвольте мені поглянути на фотографію, вона ж у вас?

Священик підніс фотографію близько до очей і короткозоро зіщулив очі.

— У вас часом немає лупи? — запитав він.

Пейн знайшов лупу, і священик продовжував уважно роздивлятися фотографію, потім врешті промовив:

— Погляньте, ось тут видно книгу, на ось цій полиці, біля самісінької рами портрета. Прочитайте заголовок: «Життя папесси Йоанни»… Цікаво-цікаво… А ось і инша книга біля неї, щось про Ісландію. О Господи! І виявити це таким дивним чином! От я бовдур, що не помітив цього раніше, коли ще був у замку!

— Та що ж ви виявили, скажіть вже врешті? — нетерпляче попросив Пейн.

— Останню ланку з ланцюга загадок, — відповів отець Бравн. — Ось тепер мені все зрозуміло, тепер я врешті зрозумів, як розгорталися події, з самого початку аж до кінця.

— І як ви про це дізналися? — наполегливо допитувався Пейн.

— Дуже просто, — з посмішкою відповів священик. — У бібліотеці Дарнвеїв є книги про папессу Йоанну, і про Ісландію, і ще одна, заголовок якої починається зі слів «Релігія Фрідріха…», а як він завершується, не так вже й складно здогадатися. — Священик помітив нетерплячість свого співрозмовника і продовжував розповідати більш серйозно, а посмішка зникла з його обличчя. — Зрештою, ця деталь не така вже й важлива, хоча вона й виявилася вирішальною. У цій справі були деталі набагато загадковіші. Ось почнімо з того, що дуже вас здивує. Дарнвей помер не о сьомій годині. Він був мертвий ще вранці.

— «Здивує» — це м’яко сказано, — похмуро відповів Пейн, — адже і ви, і я бачили, як містер Дарнвей цілий день ходить у своїй кімнаті.

— Ні, якраз цього ми не бачили, — спокійно заперечив отець Бравн. — Ми обоє бачили, точніше, думали, що бачимо, як містер Дарнвей цілий день налаштовував свій фотоапарат. Та хіба в цей момент на ньому не був чорний плащ? Коли я заходив, то все було саме так. І ще, в його постаті було щось дивне, хіба ні? Річ не в тому, що він кульгавий, а в тому, що особа в кімнаті не була кульгавою. Так, цей чоловік був одягнений в точнісінько такий темний костюм. Та якщо ви побачите чоловіка, який намагається стояти і ходити так, як це роблять кульгаві, то в його постаті ви обов’язково помітите певне напруження і неприродність.

— То ви хочете ствердити, — здригнувшись, вигукнув Пейн, — що це був не містер Дарнвей?!

— Так, це був убивця, — відповів отець Бравн. — Він убив Дарнвея ще на світанку і сховав труп у темній лабораторії, а ця кімната, погодьтеся, ідеальна схованка, тому що туди зазвичай ніхто навіть не зазирає. Та навіть якби хтось і зазирнув, то йому небагато вдалося б побачити. А ось о сьомій вечора вбивця кинув труп на підлогу, щоб усе можна було пояснити родинним прокляттям Дарнвеїв.

— Зачекайте-но, — відізвався Пейн. — А навіщо вбивці цілий день стерегти труп? Чому не можна було вбити Дарнвея о сьомій вечора?

— Дозвольте, я теж поставлю вам запитання, — відповів отець Бравн. — Чому портрет так і не сфотографували? Та тому, що злочинець убив Дарнвея, перш ніж той устиг це зробити. Він був зацікавлений у тому, щоб фотографія не потрапила до антиквара, який добре знав усі реліквії замку Дарнвеїв.

Далі священик продовжував уже тихіше:

— Хіба ви не бачите, як усе просто? Свого часу ви також зробили деякі припущення, та все виявилося набагато простіше. Ви сказали, що будь-який чоловік може загримуватися так, щоб бути схожим на особу з портрета… Словом, цілком зрозуміло, що немає жодного фатуму родини Дарнвеїв. Не було ніякого старовинного портрета, не було напису, не було легенди про чоловіка, який убив свою дружину. Зате був инший чоловік, жорстокий і розумний, який хотів убити свого суперника і одружитися з міс Дарнвей.

Священик сумно посміхнувся, ніби намагаючись якось розрадити Пейна:

— Напевно, ви подумали, що я маю на увазі вас. Та ні, не лише ви відвідували цей замок, керуючись романтичним мотивом. Ви знаєте того чоловіка, точніше, вам видається, що ви його знаєте. Та в душі Мартіна Вуда, художника та шанувальника антикварних цінностей, були такі прірви, про які ніхто навіть не здогадувався. Пригадуєте, він розповідав, що якось його запросили в замок, аби описати і реставрувати картини? Мовою занепалих аристократів це означає, що його завдання полягало у тому, щоб розповісти Дарнвеям, власниками яких скарбів вони є. Господарі навіть не здивувалися б, якби в замку знайшовся портрет, про існування якого ніхто навіть не здогадувався. Та тут необхідна була кмітливість і майстерність, а вони у Вуда були. Напевно, він таки сказав правду, коли говорив, що, можливо, цю картину намалював не Гольбайн, а такий же геніальний майстер з подібним талантом.

— Я приголомшений, — сказав Пейн, — та ще багато чого не розумію. Звідки Вуд дізнався, як виглядає Дарнвей? Як він його вбив? Лікарі так і не встановили причину смерти.

— У міс Дарнвей була фотографія австралійця, яку він прислав ще до свого