Дроянда - Ненавиджу тебе, директоре… але люблю, Дроянда
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Влад, чому ти раптом став таким… потайним? — Настя звела брови, коли він сказав їй:
— Завтра не плануй нічого після 16:00. Навіть подихати без мого дозволу — заборонено.
— Це звучить як весільна диктатура, — хмикнула вона, погладжуючи живіт. — Сподіваюся, ти не перетворив наш балкон на кімнату для гігантських голубів?
— Ні, але ідея хороша… — він підморгнув і втік.
Настя ще довго думала, що ж там вигадав її Владик-директор, бо навіть брати поводились підозріло тихо.
Наступного дня, 16:01.
Настя виходить з дому. На подвір’ї стоїть авто з біло-рожевими стрічками. За кермом — Микита у костюмі водія.
— Мадам, прошу, вас чекають на “весільній локації рівня «вау»”. Сідайте, зірко TikTok.
Вони їдуть за місто. За вікном — поля, сонце, легкий вітер. І ось — зупинка.
Настя виходить і… завмирає.
Посеред поля — дерев’яна арка, вся в білих трояндах. Під нею — Влад. У світлому костюмі, з букетом і… блискучою усмішкою.
— Влад… що це?..
— Це не весілля, Настю. Це репетиція. Але з реальними емоціями.
Тому що я не можу чекати до офіційного “так”, щоб сказати тобі:
я безмежно вдячний, що ти сказала “так” життю з нами.
— І нам п’ятьом, — Настя підморгнула животу.
— І тобі, яка перетворила мій офісний хаос у дім.
— Влад…
І тоді він сів навколішки.
— Анастасіє Волкова… сьогодні я не прошу, я благаю: вийдеш за мене вдруге? Бо кожен новий день із тобою — як перше кохання.
Настя ковтнула сльозу й відповіла, сміючись і плачучи:
— Я тебе обожнюю, дурнику… Так. У 1000-й раз — так!
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ненавиджу тебе, директоре… але люблю, Дроянда», після закриття браузера.
