Юрій Павлович Винничук - Легенди Львова. Книга друга

могло родити, то пан ся з того не дивував, не? А як воно могло родити, то чому не могло й померти?

Дзюньо Макольондра

Був у Львові перед Першою світовою війною старий батяр і веселий дивак на ім’я Дзюньо Макольондра, який полюбляв виробляти різні геци.

Дзюньо книголюб

Заходить Дзюньо до крамниці, де торгують різним залізяччям і чемно звертається до продавця:

— Будьте ласкаві, дайте мені вибрані твори Панька Куліша в шести томах.

— Як-як?

— Попрошу вибрані твори Панька Куліша в шести томах.

— Пробачте... е-е... я не розумію... у нас тут товари з заліза... інструменти, цвяхи... молотки, гимблі...

— От я й кажу — в шести томах. Бажано без першого, бо я вже його купив у галантереї пані Пшеп’юрської.

— Але, прошу пана, може, ви не помітили, що ми торгуємо зовсім іншими речами. Тут книг нема.

— Я знаю, мій любий, що кажу! Знаю! І не треба мене вчити. Шість томів Куліша! Дідько з вами — нехай буде з першим томом. Най сі страчу, як ви такі вперті.

Ошелешений продавець намагається покупця заспокоїти:

— Одну хвилинку. Я піду покличу господаря. Бо сам я, присяй Боже... теє...

Він іде до господаря і довго йому тлумачить весь інцидент з дивакуватим покупцем.

За хвилю обоє з’являються перед покупцем, господар уже внутрішньо готовий до скандалу, він переконаний, що має справу з вар’ятом, його очі свердлять покупця грізним поглядом. Але він пересилює себе і ввічливим тоном говорить:

— Так? Слухаю пана. Чого потребуєте?

А Дзюньо так спокійно-спокійно:

— Та от, зайшов шруби купити.

Дзюньо вибирає капелюх

В крамниці капелюхів і капелюшків пан Дзюньо підходить до ляди, виймає з кишені записник, олівець і пише на картці: «Прошу показати мені чорного циліндра». Продавачка бере карточку, ввічливо читає, співчутливо зиркаючи на німого бідолаху, і пропонує врешті кілька капелюхів.

Пан Дзюню старанно їх міряє перед дзеркалом, врешті вибирає один і знову пише: «Цей підійде. Скільки коштує?».

Зворушена пані, гадаючи, що пан Дзюньо ще й глухий, у відповідь пише на карточці у ціну.

Пан Дзюньо читає, кривиться, але платить. Бо йому треба циліндра. Потім вдягає його на голову, востаннє дивиться у дзеркало і, грайливо підморгнувши продавачці, кидає на прощання «Моє поважання!» і — виходить.

Чоколядові літери

Цукерня Залевського на Академічній мала велику славу. Біля її розкішної вітрини збиралася купа дітлашні, ласо вуркотіли гімназистки.

Пан Дзюньо рішучим кроком заходить у кондитерську і питає:

— Чи є у вас десять чоколядових літер «D» і десять чоколядових літер «М»?

Продавець запитально подивився на пана Дзюня.

— То є мої ініціяли, — пояснив пан Дзюньо.

— Ага, — кивнув продавець. — Наразі нема, але можемо виготовити. Які вони мають бути завбільшки?

— Висота три сантиметри, ширина — два. Прошу записати.

— Я запам’ятав.

— Ні-ні, це дуже важливо. Ви можете переплутати.

Продавець узяв олівця і записав розміри чоколядових літер.

— Це все? — запитав.

— Ні. Літери мають бути не друковані, а писані.

— Он як! Писані!

— Власне. І то каліграфічно.

— Чи можете намалювати, як вони мають виглядати?

Пан Дзюньо старанно вивів на папері обриси літер.

— Приходьте завтра о десятій ранку. Літери будуть готові, — сказав продавець.

Наступного дня рівно о десятій пан Дзюньо вже був у цукерні. Він нетерпляче походжав по залі, вимахуючи паличкою. П’ять хвилин по десятій йому повідомили, що авто, яке везе його замовлення трішки припізнилося, але ось-ось буде. Пан Дзюньо щось незадоволено буркнув, але продовжував і далі терпляче чекати.

Чверть на одинадцяту авто прибуло і продавець з радісною усмішкою повідомив, що можна забрати замовлення. Пан Дзюньо прискіпливо розглянув кожну літеру, піднімаючи її проти світла і крутячи у пальцях на всі боки.

— Ось ця дещо кривенька, — сказав, тицяючи під ніс продавцеві літеру «D». — Але нічого, Я її теж візьму. Скільки з мене?

Продавець назвав ціну і поцікавився, чи слід пуделочко з чоколядовими літерами перев’язати кольоровою стрічкою. Пан Дзюньо розрахувався і дуже спокійно відповів:

— Не треба. Я їх тут з’їм.

Гадаю, ви не здивуєтеся, що у продавця почалася істерика.

Скнилівські мудрагелі

Скнилівські премудрощі

Ви вже знаєте, що не було мудріших людей за скнилівців. У скнилівській церкві на видному місці лежала книга усіх скнилівських премудростей. Поруч з книгою стояв каламар з чорнилом, аби кожен скнилівець міг вписати до книги якусь мудру думку, яка навідала його голову.

Якось зайшов до церкви один чоловік, що носив довгу бороду. Він розкрив книгу і став читати останні вписані туди премудрості. Одна з них вістила: «Довга борода — ознака дурості».

Чоловік не повірив своїм очам і нахилився нижче, аби уважніше вчитатися у ці слова. Ну і при цьому обсмалив бороду. Чоловік вмокнув гусяче перо у каламар і написав під словами про бороду: «Свята правда».

Кара для вовка

Злапали скнилівці вовка і стали радитися, що з ним робити. Один каже:

— Забити бестію!

— Не, — каже другий, — живцем шкуру здерти!

А третій:

— То все пусте. Оженити його! А ще до того з моєю Каською.

Кобіта ліпше зрозуміє

Одна перекупка скаржилася іншій, що має лихого чоловіка, від якого чимало прикростей мусить зазнавати.

— То такий гульвіса, все пропиває. Приходе до хати і зачинає з порога верещати. А я мушу му догоджати, дати вечеряти і спати вкласти. А він ляже і хропе, як кабан, на цілу хату. Не годна-м вже терпіти. Піду до церкви святого Антонія і дам на службу Божу.

— Ей! Не будь дурна! — перебила її друга перекупка, котра була зі Скнилова. — Не давай у святого Антонія, бо то такий самий гульвіса. А хлоп за хлопом буде тягнув. Дай ліпше на службу Божу до Пречистої. Бо хто ліпше зрозуміє кобіту, як не така сама кобіта?

Страшна небезпека

Раз у церкві на Скнилові читає панотець Євангеліє:

— Абрагам народив Ісаака,