Василь Тибель - Бурштин

про вовкулаків. Ось вона, підказка! Мабуть, і батько дійшов того ж висновку, але побоявся втілити ту пораду з минулого, бо надто ризиковано, тим паче що тоді він ще не мав оберега. А ризиковано тому, що зворотного шляху вже не буде: раз примірявши вовчу шкуру, вже довічно під час повного місяця ставатимеш лютим звіром. До того ж звіром, яким неможливо керувати, оскільки демон тоді вселяється в твоє тіло.

Лісник занурився в той трактат, шкодуючи лише про те, що його батько надто рано пішов із життя, передавши йому хіба крихти з того, чим колись володіли волхви. Але його ніби вели шляхом знань духи предків із інших вимірів, увесь час він отримував неочікувані підказки, а часом упадав у транс і розмовляв із привидами сивобородих чарівників минулого.

Щоб стати вовкулаком, не треба особливих таємних знань. Досить знайти скаженого вовка й дати себе вкусити, а потім не померти від сказу. А от щоб хоч якось контролювати цю злу силу, необхідні неабиякі вміння. Лісник відшукав у записах деякі настанови, але покійний батько не встиг завершити свій труд. Там були перелічені всі необхідні складові чародійного зілля, але пропорції, в яких їх належало змішувати, не вказані.

Шматок бурштину з павуком, застиглим усередині, значився чи не найпершим складником. Ось чому так беріг той срібний перстень його батько, ось чому, можливо несвідомо, лісник не поховав його разом із Аліцією і з тих пір жодного разу з ним не розлучався!

Згадка про кохану знову занила, наче незагоєна рана. Лісник тяжко зітхнув і спробував відкинути сумні думки. Аліція благала його врятувати доньку, і він це зробить, що б там не було. Він зняв шнурок із шиї, відв’язав перстень, виколупав ножем з оправи бурштин і розтер його в ступці. Потім почав окремо розтирати висушені кістки ящірки, лапки тритона… Загалом – дев’яносто дев’ять інгредієнтів, серед яких траплялися дуже дивні речі. Тоді почав змішувати. Сипав, змінював пропорції доти, поки в хаті не пролунав вибух. Лісникові відірвало фалангу пальця на руці й обпекло очі. Мало не осліп, потім місяць довелося робити примочки, проте на обличчі так і лишилися шрами, а очі почали трішки косити. Тоді почав додавати складові дрібними крупинками й ретельно записувати результат кожного досліду. Тоді ж розпочав заносити в зошит і власний життєпис.

Рік пішов у нього на ці експерименти, поки він не отримав щіпку порошку, що був здатний угамувати злого духа в тілі перевертня. Залишалися дрібниці – відшукати скаженого вовка й дочекатися повні.

Розділ 5

Двобій

Бравий молодий командир полку драгунів наказав офіцерам вести колону, а сам галопом поскакав до обозу. Попереду фур із провіантом та збіжжям котилася карета, в якій їхала його дружина з маленькою дочкою. Офіцер зіскочив із сідла просто на підніжку карети й, на ходу відчинивши дверцята, впав на м’яке сидіння. Жінка ахнула від несподіванки:

– Боже, як ти мене налякав!

Він тільки усміхнувся і нахилився поцілувати дружину.

– Тихіше, збудиш Світлану!

– Вона дочка військового, хай звикає! Слухай, люба, може, все ж таки залишишся в моєму родовому маєтку? Там, куди ми йдемо, парадів не буде – там стріляють, а в нас маленька!

– Можливо, крихітку й лишу, але поїду з тобою. Якщо Господь вирішить, що маємо вмерти від руки турка, то загинемо разом.

– Ти невблаганна. І як же я тебе через те люблю!

Він знову вкрив обличчя жінки поцілунками. Молода служниця, що супроводжувала дружину графа, сором’язливо відвернулася, тримаючи немовля на руках.

– Зачекай, Анджею, ми ж не самі! – Жінка спробувала відштовхнути коханого, аж раптом промовила: – Знаєш, що? Ми ж проїжджатимемо майже поряд із моїм рідним домом. Давай хоч на годинку завернемо до батька!

– Він же зрікся тебе!

– То було колись, а зараз я б дуже хотіла з ним побачитися.

– Добре, я теж мав би йому подякувати – і за врятоване життя, і за тебе!

Він відчинив дверцята карети й наказав кучерові злізти з передка.

– Сідай на мого коня та рушай у голову колони. Передай наказ: рухатися цим шляхом до самого Луцька. Ми невдовзі наздоженемо!

Він перебрав віжки й повернув карету до Плесова.

Поки доїхали до містечка, вже стемніло.

– Може, заночуємо тут? – стурбовано спитала Мальва.

– Люба, нам ще полк наздоганяти, а тут добрий шмат дороги. Невже ти, дитя цих лісів, боїшся мандрівки вночі?

– Дійсно, чого мені боятися із таким бравим драгуном,– засміялася вона у відповідь.

Анджей, як справжній їздовий, ударив по конях, і вони помчали лісовою дорогою.

Мальва зачудовано дивилася у віконце. Все таке знайоме, і ніде не знайти таких пахощів, як у рідному лісі. Коні неслися, обабіч дороги грізно чорніли дрімучі хащі, і разом із ними мчав, чіпляючись за верхів’я, повний місяць.

Жінка не зводила з нього погляду: такий щокатий, повновидий, а разом із тим чомусь тривожний. І раптом у місячному світлі майнула тінь. Вона так швидко зникла серед дерев, що годі було й намагатися її роздивитися. Невже якийсь звір біжить поруч із каретою?

Мальва виглянула з вікна карети і вказала Анджею на переслідувача. Молодий граф притримав коней та дістав зброю. Карета майже зупинилася, коні почали стривожено стригти вухами. Раптом удалині заіржав інший кінь. Граф запалив смолоскип – тільки тепер він зрозумів, як злегковажив, вирішивши їхати лісом об цій порі. Не встиг він звести курок пістолета, як із гущини просто до них вибіг рудий кінь.

– Господи, та це ж Цезар! – зрадів граф, зіскочив із передка й кинувся до коня. Вхопивши його за шию, він почав огладжувати та плескати по боках утікача.

– Мальво, поглянь: мій Цезар знайшовся!

– Не підходь до нього! – відчайдушно закричала Мальва.– Це він, жорстокий демон болота!

Кінь люто вишкірився, очі його спалахнули фосфором. Наступної миті він розвернувся задом і з усієї сили хвицнув обома задніми ногами карету. Від могутнього удару дверцята розчахнулися, і Мальва випала просто йому під ноги.

– Рятуй себе, Анджею! – встигла прохрипіти вона, перш ніж чавунне копито розтрощило їй голову.

Анджей ще не встиг осягнути, що сталося, коли скажений кінь весело заіржав, високо задираючи голову, і рушив до лісу. Молодий граф кинувся до коханої – вона не дихала. Він почав її трусити, вкрив поцілунками, крик стиснув груди:

– Мальво, прокинься! Не залишай мене, благаю!

Кохана не подавала ознак життя. Невимовний біль, жаль і лють одночасно огорнули душу графа. Він вихопив шаблю, одним помахом відсік посторонки крайнього коня в запряжці, скочив