Василь Тибель - Бурштин

– Ви тільки подивіться на це зухвале бидло! Доженіть і всипте їй, щоб шкура злізла! – не вгавала стара.

– Ні, тітонько, вона вже отримала своє,– ущипливо посміхнулася молода панянка.

Мальва вибігла з воріт маєтку не тямлячи себе – простоволоса, розхристана. Вона майже нічого не бачила перед собою: сльози застилали очі туманом. Анджей збрехав їй – використав і збрехав! Підлий, ниций ошуканець! Кому вона тепер потрібна – покритка?

Вже кілька тижнів вона відчувала, як там, усередині неї, зароджується нове життя. Але тепер на яку покуту вона носитиме це дитя під серцем? Додому дороги немає, батько її нізащо не пробачить. І чи пробачить вона сама себе, що так безоглядно закохалася? Така розумна й горда – і дала обвести себе навколо пальця. Покритка… ні, вона не житиме з таким тягарем, а що чекатиме на її дитину? Краще смерть!

Дівчина йшла навпростець, минаючи останні будинки міста. Перетнула битий шлях і попрямувала до скелястої кручі. Там земля ніби розсілася, оголивши гранітні нутрощі. Глибоко внизу кипів водоспад, звивистою змійкою бігла річка, яка на хвилю опинялася на поверхні й знову пірнала в якийсь грот. Зупинилася над кручею, поглянула вниз. Ніхто й не знайде, хай буде так! Розкинула руки, наче ластівка крила, лишилося зробити крок. Зараз вона полетить у свій Вирій…

Але щось ніби вхопило її за ті крила. Сила життя не дозволяла їй ступити.

– Мальво!

Вчувається, чи що? Аж надто хотіла б почути той крик. Знову розкинула руки.

– Мальво, зупинись! – Цього разу зовсім близько.

Мимоволі зупинилася, глянула назад. На шляху стояла карета, запряжена четвіркою, двері в ній були розчахнуті навстіж, а полем, навпростець від шляху, не біг – летів її Анджей.

Кинулася до нього, впала в обійми й зомліла.

Розділ 3

Щаслива

– Кохана, як ти могла повірити? Я дійсно їздив до Кракова, але за тим, щоб попросити у свого двоюрідного дядька грошей у позику. Так, я програвся й мав би відбути роки й роки в борговій в’язниці або женитися на багатій нареченій. Як бачиш, я вибрав приниження, а не підлоту. Дядько позичив мені гроші, але з умовою знову вступити на королівську службу й ніколи більше не сідати за картярський стіл. Тепер я вільний. Ми вільні!

Анджей обійняв кохану. Дівчину ще лихоманило, вона не могла прийти до тями від пережитого.

– Я досі не можу повірити… Але навіщо вона збрехала, та панянка?

– Певне, намагалася помститися за те, що я скасував весілля.

– Але ж ти пропонував їй руку?

– То було задовго до зустрічі з тобою. Тепер ти моя наречена, і хай хтось спробує мені завадити. Зараз же дам наказ викинути всіх із замку.

– Ні, любий, це надто безжально. Вони ж порцелянові, у дорозі покришаться!

Анджей розсміявся.

– Та й справді, хай живуть! А ми влаштуємо весілля!

– Ні, я не хочу бучних святкувань. У мене під серцем твоє дитя!

Молодий граф не знав, що сказати,– лише набрав повні легені повітря, а тоді кинувся цілувати кохану.

– Матка Боска, я такий щасливий! – Він ухопив на руки Мальву й закружляв полем. Потім поставив на ноги й кинувся цілувати її живіт.– Воно справді там, моє дитя? Негайно їдемо до костьолу і візьмемо шлюб! Не годиться дитяті графського роду жити в невінчаному животі!..

– А як же твої родичі?

– Чхати я хотів на плітки й на тих, хто не прийме тебе за графиню!

Анджей підхопив дівчину на руки й поніс до карети…

Вони повінчалися наступного дня.

А за кілька тижнів Анджей отримав королівський рескрипт, за яким мусив вирушити до Вільна, аби прийняти командування драгунським полком. Мальва поїхала разом з чоловіком.

Так Бог і доля відміряли їм обом цілий рік звичайного людського щастя. Невдовзі у подружжя народилася дівчинка. Але рік сплив, і король ув’язався у війну з Туреччиною. Граф Яблонський мав поповнити свій полк рекрутами, і вже на марші до театру бойових дій похідна колона повернула на Волинь. Мальва з дочкою їхали в обозі війська.

Розділ 4

Вовкулака

Батьківська образа не відпускала лісника. Викохане ним дівча, його кровинка, за яку він готовий був віддати життя, не дослухалася до батьківської волі. Лютився, сердився на неї, проте, ховаючись навіть сам від себе, дізнався, що жива і вийшла за графа. Втім, не вірив у те панське щастя – можливо, через те, що колись трапилося у них із Аліцією, а може, тому, що вже багато років жив відлюдником.

Відтепер у нього лишилася одна мета – приборкати й знищити демона. А той, відчувши безкарність, поводився зовсім вільно. Оберіг волхвів уже не стримував його, і кінь бурштинової масті гарцював лісами, підпалюючи великі масиви корабельних сосон, толочив людську озимину, залітав до сіл, де винищував цілі сім’ї, труїв душі злобою, жадібністю, підштовхував до братовбивства. Із кожною загубленою душею демон ставав могутнішим, а лісник геть не знав, що вдіяти. Лише тут, поруч із Капищем Волхвів, кінь втрачав свою силу, і якби не це, лісника вже спіткала б доля батька й діда. Демон, вочевидь, прагнув винищити весь рід волхвів, аби не ризикувати в подальшому, і лісник тішився тільки думкою про те, що його дочка далеко звідси. Але коли демон ще додасть собі сили, то й вона опиниться під загрозою.

Ось чому він вирішив: досить чекати й відсиджуватися, треба щось робити. Необхідно шукати шлях, як стриножити пекельну стихію. Кінь не раз уночі підходив під капище й люто бив копитами в землю – тоді навіть лісникові ставало страшно.

Якось після однієї з таких безсонних ночей, коли його хатинка здригалася від люті скаженого коня, лісник знову спустився в саме серце стародавнього святилища в надії знайти хоч якусь управу на болотного духа. Вкотре зайшов у печеру, де колись був захований оберіг. Запалив смолоскип і почав уважно вивчати кам’яні стіни. Але всі вони поросли мохом, вкрилися якимсь зеленим слизом. Тоді дістав мисливський ніж, почав зчищати вікові нашарування – аж раптом помітив якийсь малюнок. На камені чимось твердим, можливо, кісткою, було надряпано зображення коня, у бік якого вп’явся величезний вовк. Це скидалося на один із тих малюнків, що їх полюбляли робити прадавні мисливці, якби не пізніший напис латиною. Від батька він трохи знав цю мову і зміг прочитати написане: «Демон переможе демона».

Спочатку лісник нічого не зрозумів. Лише згодом, риючись у ветхих рукописах, що залишилися від батька, випадково натрапив на трактат