Анатолій Луженецький - Проєкт Лазар, Анатолій Луженецький

Посміхнувшись, жестом показав, як розчісую їй волосся і двічі вдарив долонею по грудях. Тим самим пообіцявши повернутися. Нарешті на її обличчі з'явилася посмішка.

- Йдемо вже, - не витримав мечник, стоячи поруч зі мною.

«Убий-убий-убий-убий-убий-убий...» - вторячи моїй люті, що прокинулася, заговорив шепіт. Але я стримався.

- Жити набридло? - сам того не усвідомлюючи, найманець зробив крок назад, хапаючись за меч. - Тоді мовчіть.

Перехід до Пусток дався легко. Аркха ще не почала хилитися до заходу сонця, як я перейшов кордон і тепер ступав по попелу. Навколо простягалася одна чорна земля, лише вдалині виднілися зруйновані споруди. Супроводжуючі відразу ж загубилися з поля зору, щойно закінчилася зелена рослинність.

Не зупиняючись, я випив еліксир витривалості, більше схожий на стимулятор, який дає прилив сил на кілька годин. І накинув на себе простенький щит, захищаючись від еманації смерті навколо. Зараз мене ніщо не стримувало, Сайла залишилася позаду, і я міг пересуватися ночами, намагаючись уникати монстрів. Спочатку був страх, що не зможу знайти шлях, але мене ніби магнітом тягнуло на північний схід, углиб мертвих земель. Всюдисущий шепіт із кожною годиною посилювався, погрожуючи за добу перетворитися на оглушливий крик.

Глибокої ночі я зупинився біля якихось високих каменів. Сил іти далі не було, тож, завалившись між двома валунами, я увійшов у магічний транс, готуючись у будь-який момент зустріти небезпеку.

Розум ніби обплели липкою павутиною, думки були тягучими, липкими, ворушитися не хотілося. У вуха немов набилася вата, я перестав щось чути, і різко потягнуло в сон. Усередині забилася тривога, я намагався побороти слабкість і байдужість, з останніх сил витягнув меч із піхов. Варто було пролунати клацанню піхов, як голова трохи прояснилася. Почувся дивний звук над головою: по камінню хтось скреготів.

На можливу загрозу організм видав порцію адреналіну, дозволяючи остаточно вибратися з каламуті, що обплітає мій розум. Різко відстрибнувши вбік, метнув туман у бік звуків, приготувавшись атакувати кинджалом. Були побоювання, що ворог несприйнятливий до звичайної сталі.

Невеликий монстр, розміром із кішку, нерухомо спостерігав за мною. Нагадував він кістяного павука, замість тіла були спаяні разом людські черепи. Мандибул не було, і як він поглинав своїх жертв залишалося незрозумілим. Зупинившись над місцем моєї ночівлі, тварюка повільно забралася на вершину валуна, дивлячись на мене порожніми очницями. Схоже, на мій туман їй байдуже.

Що ще більше лякало, навичками я його взагалі не відчував. Про таких монстрів я нічого не чув від найманців, тому чекав будь-якого підступу. Кілька хвилин нічого не відбувалося, наважившись, швидко вихопив свої речі, відстрибуючи назад - павук лише слабко сіпнувся.

Вилаявшись, швидко покрокував далі, обходячи валуни стороною. Хоч трохи відпочив, але треба постаратися уникати подібних пробуджень...

Подальший шлях змастився в моїй пам'яті, одна сіра пустеля і втома, яка накопичувалась. Намагаючись йти відкритою місцевістю, я не зустрічав тварюк. В обід зробив невелику перерву, давши ногам відпочити. Ближче до вечора я натрапив на патруль із трьох скелетів з багряними очима, які слабо світились. Озброєні мечами і списами, у шкіряній броні, вони були грізною силою проти одинака. Помітивши живого, загін попрямував у мій бік. Коли я дістав меч, приготувавшись до битви, сталося щось дивне: один зі скелетів показав розкриту долоню, і вся процесія зупинилася за десяток кроків від мене. Від нежиті прийшла думка-слово «Запрошений».

Розуміння прийшло не відразу, проте я сховав меч, показуючи розкриті долоні. Скелет віддав честь, стукнувши кулаком по грудях, і патруль продовжив свій шлях. Дедалі частіше стали траплятися загони нежиті, проте агресії до мене вони не виявляли, дозволяючи рухатися вперед. Тепер зрозуміло, чого монстрів майже немає.

Я не зупинявся навіть уночі, продовжуючи крокувати до цілі, що тягне мене. Страшно було засинати. Як через тварюк, так і через одержимість. Усередині ж постійно вирувала лють та якась приреченість. Одні голоси шепотіли мені, умовляючи зупинитися і подрімати. Інші кричали, вимагаючи накласти на себе руки, адже я не повинен існувати, відкинувши реальне життя. Розум плив, часом я відключався і опинявся недалеко від того місця, де був. Ще трохи... потрібно протриматися ще трохи.

 Почувши звуки битви, прискорився. Великий вурдалак активно тіснив десяток скелетів. Я бачив, що ще трохи, і ненависний мною противник вирветься з оточення. Лють вимагала виходу, тому одразу вступив у битву. Стрибок уперед, і кінчик клинка зачіпає шкуру монстра. Це йому не зашкодить, але побачивши людину вурдалак сказився, прагнучи порвати мене на шматки.

Спочатку було важко ухилятися від широких замахів, навіть довелося пожертвувати мечем, підставивши під сильний удар. Однак з кожною хвилиною з усіх боків прибігали нові скелети, затискаючи в лещата сильну тварюку. У монстрі стирчали списи і мечі, та це лише злегка сковувало вурдалака. Остаточно його прикінчити можна було лише розчавивши голову, чи проткнути ритуальним кинджалом. Чи магією.

Вдаривши кинджалом по очах вурдалака, на якому наче грона висіли кістяки, я відстрибнув убік, уникаючи помаху лапою. Так просто його не здолати. Почувся звук тятиви. Пробиваючи кістки й обладунки, випущені болти впилися в товсту шкуру вурдалака, щоб тієї ж миті вибухнути. Мене відкинуло назад, на прибулий загін кістлявих, ледь не насадивши на їхні списи. Піднявшись, обтрусився і помітив арбалетників, які стояли на найближчому пагорбі. Відсалютувавши мені, вони побігли в протилежний бік. А скелети, що залишилися, в купку зібрали своїх побратимів і, розбившись по трійках, пішли далі патрулювати. Що тут відбувається?..