IrenStasiuk - Місто під чарами, IrenStasiuk

Розділ 20. Тіні минулого

Розділ 20. Тіні минулого

Київ ночами був не таким, як днем. Вночі він розгортав свої темні, таємничі шари, де ховалося більше, ніж здавалось на перший погляд. Відразу після того, як вони залишили центр міста, усе навколо стало незвичайно тихим — мовчазним, ніби саме місто затаїлося в очікуванні чогось страшного.

Олена йшла поруч з Артемом і Мариною, намагаючись не відставати, хоча її ноги, здавалося, важчали з кожним кроком. Вони наближалися до старого району, де не було ані людей, ані свіжих фарб на фасадах. Усе навколо виглядало, як з іншого часу: будинки старі, деякі з них вже прогнили і зруйнувались, а з-під щілин висовувались іржаві труби. Лише дивні звуки, що долітали з глибини, і це постійне відчуття, що за кожним кутом ховається небезпека, нагадували, що вони знаходяться на межі двох світів.

— Це місце мені не подобається, — сказав Артем, стискаючи її руку. — Воно відчувається... зловісно.

Олена погодилась поглядом, хоча не хотіла зізнаватися в страху. Тіні тут були не просто темними, вони мали обличчя. І не тільки магія була причиною, а й сама історія цього місця. Тут, в стародавніх підвалах і розбитих дворах, ховалися всі забуті страхи.

Марина йшла попереду, ніби знала шлях, що веде до старого храму. Її постава була впевнена, але її обличчя видавало якусь важкість, наче вона вже бачила більше, ніж їй хотілося б. Вона зупинилась біля однієї зі старих будівель і оглянула їхню компанію.

— Тут все не так просто, — сказала вона тихо, оглядаючи покриті мохом стіни. — Магія цього місця не така, як інша. Вона пробуджена, але ще не контролюється. І ці стіни... вони багато що бачили.

Артем стиснув її руку ще сильніше.

— Ми можемо зупинити це, Марина. Просто покажи нам шлях.

Марина мовчки кивнула, але навіть у її погляді було видно, що питання «чи зможуть вони» було не таким вже й очевидним.

Олена оглянула навколо. Місто тут виглядало наче застигло у часі. Вітри, що мчали по вулицях, були холодніші, а з повітря все ще пульсувала темна магія, що поєднувала цю частину Києва з його історією. Це місто було не просто камінням і цеглою — воно було живим, і його душа ще пам’ятала усе, що сталося в ньому століття тому.

Їхній шлях вів до старовинного храму, що стояв на околиці цього району, захований серед покручених дерев та високих бетонних парканів, які давно забули свою справжню мету. Храм, на перший погляд, не виглядав особливо, і все ж у його тіні відчувалася та сила, що неможливо було пояснити словами. Це було місце, де магія і час перепліталися, і де кожен камінь на землі міг мати свою темну таємницю.

— Ми не знаходимося в храмі, ми знаходимося в серці цієї темряви, — прошепотіла Олена, усвідомлюючи, що слова Марини були лише віддзеркаленням її власних думок.

Артем не відповів, але її слова точно торкнулися його глибоко. Вони наближалися до входу, і відчуття того, що все навколо було занурено в темряву, тільки посилювалося. Храм, хоч і виглядав давно забутим, був ще жвавим у своїй сутності. Здавалося, кожен повітряний потік, кожен подих змінював атмосферу навколо.

— Вхід тут... — Марина зупинилася перед великою дерев’яною брамою, що виглядала, наче її не відчиняли вже століття. — Але, щоб відкрити його, нам потрібно зібрати сили. І пам’ятайте, ми тут не одні.

Олена відчула це навіть без слів. Тіні, що чекали на них, вже збиралися у великі чорні клуби, м’якші, ніж до того, але ще потужніші. Вони рухалися, ковзаючи по землі, формуючи дивні, невидимі бар'єри, які прагнули відрізати кожен шлях, кожен вихід.

— Готові? — запитала Марина. Її голос був спокійним, але в його тіні ховалась тривога.

Олена зробила глибокий вдих і повернулася до Артема. Її серце билося сильно, але не від страху — від того, що все, чого вони досягли, може бути на межі втрати.

— Ми можемо це зробити, — сказала вона, трохи нервово, але з рішучістю.

Артем поглянув на неї і посміхнувся, вперше за довгий час, його посмішка була спокійною, впевненою.

— Так, разом. — Він відчував те саме, що і вона. Вони були на межі, і це було їхнє випробування.

Три фігури стали поруч, руки стиснуті. І коли вони усі разом підійшли до храму, він наче відчув це — магія, давні сили Києва почали поступово прокидатися.

Тіні почали рухатись швидше.

— Час настав.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍