IrenStasiuk - Місто під чарами, IrenStasiuk

Розділ 19. Лінія фронту

Розділ 19. Лінія фронту

І знову настала тиша. Тіні почали відступати, мов зливи, що не можуть пробити небо, затим знову повертаються назад, перехоплюючи силу. Олена стояла в темряві, але зараз вона відчувала щось зовсім інше. Тієї хвилини, коли темряву вдалося тимчасово відсунути, вона розуміла — це була не просто перемога. Це був виклик на ще більшу боротьбу, яка ще чекала попереду.

Навколо них простягалася лінія Київських вулиць, порожніх і занедбаних, місця, які стали ареною битви між силами, що переслідують цю землю, і тими, хто намагається зберегти її від загибелі. Київ дійсно був живим організмом, і зараз він дихав разом з ними — Оленою, Артемом і Мариною.

Але ця боротьба була лише початком. У цьому місті існувала темна сторона, яка не тільки ховалася в підземеллях, а й глибоко в серці, на рівні древніх легенд і магії, що передавалася від покоління до покоління. Олена знала, що це буде не просто поєдинок з тінями. Вони мали зіткнутися з самим минулим цього міста, яке було як сплячий монстр, що зараз прокидається.

— Це лише початок, — промовила Марина, поглядаючи в темряву, яка досі не відступала повністю. Її голос був спокійним, але в ньому було щось дуже тривожне.

— Так. Ці тіні — лише одна зі сторін, одна з багатьох, що намагаються захопити Київ. Але є й інші. І вони не зупиняться, поки не знайдуть нас, — додав Артем, його обличчя було зосереджене, але в очах було видно і стомленість. Вони всі змучені, але їхня рішучість не зменшувалася. Вони не могли відступити.

Олена стисла кулаки, її думки крутяться навколо того, як це місто стало ареною такого бою, як її та Артемові почуття зливаються з цією боротьбою. Вона знала, що не може зупинитися, що їхній шлях веде в ще глибші та темніші частини Києва, де не буде таких простих рішень.

Вона подивилася на Артема, на його обличчя, яке останнім часом вона так добре вивчила. Його очі були зосереджені, але його губи все ж трохи посміхалися. Він помітив її погляд і запитально підняв брови.

— Що? — його голос був м'яким, але не без того рішучим.

— Я думаю, ми можемо знайти вихід. — Олена тихо вимовила ці слова, але вони дзвінко відлунювали в її серці. Вона вже знала, що її думки йшли в тому напрямку. Вони не просто змагалися з тінями чи магією цього міста. Вони мали змінити його долю.

Зараз Київ був для них чимось більшим, ніж просто місцем, де вони народилися чи жили. Це був їхній бойовий простір, це була їхня арена, їхнє поле битви. І вони не могли залишити його на милість темряви.

— Ми маємо знайти їх. Тих, хто стоїть за всіма цими темними силами. Тільки так ми зможемо закінчити це. — Олена подивилася на Марину, яка вважалася досвідченим магом, і тепер була для них всіх важливим союзником. Вона могла допомогти знайти ці потаємні шляхи, розгадати загадки, що зберігаються в самому Києві.

Марина схилила голову, і на її обличчі відбивалася серйозна задумка.

— Це не буде легко. Ми маємо йти до серця міста. І якщо ми хочемо перемогти, нам потрібно зрозуміти, хто ці люди і чому вони викликали таку темряву. Нам потрібна точка входу. — Марина підняла погляд і вказала на південний захід. — Там, у старому районі, є древній храм, де все почалося. Це місце, де колись мали жити маги, які володіли силою Київських світів. Це наша єдина підказка, де може бути криється ця темна сила.

Артем подивився на неї уважно.

— Храм, кажеш? — він здавався настороженим. — Це той самий храм, де згідно з легендою, можна відкрити шлях до іншого світу?

Марина кивнула.

— Так. Це стародавнє місце, забуте містянами. Але ми маємо пробудити те, що давно заснуло. Якщо ми хочемо зупинити цей хаос, ми мусимо повернути все на місце. Київ не може знову стати місцем без влади. Ми повинні відновити баланс.

Олена відчула, як її серце сильно б'ється від цієї новини. Храм. Київ. Час минулий і сучасний. Всі ці нитки з’єднувались у її свідомості. Це було їхнім шляхом, шляхом, де кожен крок вимагав мужності, де кожен день був на рахунку.

Вони разом крокували вперед, через брудні вулиці, залишаючи позаду себе район старих будівель, які давно втрачили свою велич. Чим далі вони йшли, тим більше відчували, як сама земля під ними стає важчою, ніби намагається затягнути їх у глибину темряви. І все ж вони не відступали.

Серце Києва було десь попереду, і вони мусили його знайти.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍