IrenStasiuk - Місто під чарами, IrenStasiuk

Київ залишався таким, яким він був завжди — вічно змінюваним, вічно живим і незмінно спокійним у своїй суті. Він був містом, яке не боялося змін, яке могло приймати людей із різних куточків світу, давати їм шанс і водночас не приховувати своїх таємниць. Місто, яке мало пам’ять і не забувало нічого — а особливо тих, хто проживав тут свої історії.

Здавалося, що час обминув їх, залишивши лише слід у серцях і тих спогадах, які ніколи не згасають. Олена і Артем тепер стояли на мосту, на тому самому, де колись їхні шляхи переплелися, де почалася їхня історія.

Їхні руки були переплетені, а погляди — спокійні і впевнені. За всі ці роки вони пройшли через багато, але їхня зв’язок тільки зміцнився. Вони були не просто коханцями — вони були одне для одного всім. І за два десятиліття вони навчились багато чому, але найголовніше — вони не боялися жити в моменті.

— Ти пам’ятаєш, як ми вперше тут були? — запитала Олена, трохи усміхаючись, дивлячись на нього.

Артем подивився на неї, і в його очах сяяв той самий погляд, який був двадцять років тому, коли він уперше пізнав її. Він посміхнувся, згадуючи.

— Пам’ятаю. Це було не просто... Це було початок всього, що стало нашою реальністю.

Вони замовкли, але слова не були потрібні. У цьому погляді, у цій тиші було більше, ніж у всіх розмовах. Вони прожили разом ці двадцять років, створюючи своє власне життя серед міста, яке стало для них рідним, міста, що стало частиною їхньої історії.

Вже давно не було дивним для них вставати вранці, коли поруч одна з найкращих частин їхнього життя — один одного. Вони будували свій будинок, свою родину, і вже не могли уявити себе без цієї прив’язаності до Києва, де кожен камінь, кожна вулиця мали своє значення. А ще більше значення мали їхні діти, яких вони виховували в цьому самому місті.

Десять років тому в їхньому житті з’явилася маленька донечка, і тепер вона бігала поруч з ними, тримаючи за руки старших батьків, намагаючись знайти нові загадки в кожному куточку цього міста. Місто стало не просто місцем, а їхнім домом. І навіть коли світ змінювався, київські вулиці залишалися такими самими, як двадцять років тому — збережені в пам’яті і в серці.

Артем дивився на Олену і посміхався. Ті двадцять років, як один короткий момент, здавались йому лише початком. Він відчував, як у його серці виростала нова емоція — вдячність за кожен день, який вони провели разом, за всі важкі моменти, через які вони пройшли, і за всі прекрасні, безтурботні миті, які приніс час.

— Я не уявляю себе без тебе, Олено. — його голос був спокійним, але в ньому була теплота, що не виміряється словами. — Це було не просто життя, це було щось більше. Ми з тобою створили справжню історію.

Олена посміхнулась і ніжно притулилась до нього.

— Я теж. І, мабуть, це найкраще, що зі мною сталося. — вона підняла погляд, і їхні очі зустрілись в тій тиші, яка здавалася абсолютно достатньою для всього, що вони пережили разом.

Дівчина, їхня маленька донечка, тримала їхні руки і радісно сміялася, весело бігаючи навколо. Артем і Олена сміялись разом з нею, і це було щастя — просте і справжнє, яке вони будували разом усе своє життя.

Той Київ, який вони любили, був не просто містом — це був символ їхнього шляху, їхнього кохання, їхньої історії, що не припинялася, навіть коли здавалося, що час плине все швидше.

І хоча Київ змінювався, хоча люди йшли і приходили, Артем і Олена знали, що їхній шлях ще не закінчений. Він тільки починався.

Київ, який свідчив їхньому коханню, і його ж магія, яка не залишала їх навіть через роки, ставали все сильнішими. І вони йшли далі, по тих самих вулицях, по яких колись з’явилися в їхньому житті.

Тепер їхнє життя було не тільки їхнім, але і частиною цього величного міста, яке ставало їхнім домом назавжди.

Кінець