Аліна Скінтей - Трон. Сяйво золота в темряві, Аліна Скінтей

Поцілунки стали ще глибшими, мовчазна мова їхніх тіл змішувалася із тишею кімнати. Її сукня легко спала на підлогу, оголивши тендітне тіло під м'яким світлом свічок. Він затримався на мить, захоплюючись її красою, як морем у ранковій імлі. Сільсія притягнула його до себе ближче, і Роувен, більше не міг стримуватися, віддався цьому моменту з усією пристрастю, що накопичилася у ньому за довгі роки самотності.

Тепло її тіла обпалювало його, а їхні подихи переплелися, мов дихання одного цілого. Кожен дотик, кожен поцілунок був мов перший, але з кожним новим рухом вони пізнавали одне одного все глибше, розчиняючись у цьому потоці пристрасті. Вони відчували, як їхні серця б'ються в унісон, зливаючись у єдину мелодію, яку не можна було забути.

Це була мить, у якій не було місця сумнівам чи страхам - лише бажання бути разом, тут і зараз, у цьому нічному світі, де існували тільки вони двоє.

***

З першими променями сонця, що пробивалися крізь вітражні вікна тронного залу, важкі дубові двері з гучним скрипом відчинилися, і на порозі з’явився Ксантас Астрід. Його велика фігура заповнила простір, здаючись ще більш величною на тлі вогнів, що розсипалися різноколірними променями на підлозі з каменю. Його темне, хвилясте волосся спадало майже до плечей, надаючи йому суворого вигляду, а мускулисте тіло, яке він підкреслював жилеткою, нагадувало силу, що таїться в кожному русі. Він пройшов вперед, не зупиняючись і не звертаючи увагу на глухий звук зачинених дверей за собою, поглядом одразу вихоплюючи з тіні постать Даерона.

Адріан піднявся з колін, його обличчя перекошене від напруги та зневаги, яку демонстрував Ксантас. Відсутність корони на голові виглядала неприродно - ніби частина його самої сутності була втрачена разом з нею.

— Хлопчик з бічної гілки, я кого ростили як спадкоємця. Та не вийшло, справжня спадкоємиця заявилася, відібрала твій трон.

— Я ніколи не демонстрував бажання, володіти троном, як це робиш ти.

— Ти мене зневажаєш? — гаркнув Адріан.

— Я вважаю, що на троні має сидіти той, в чиїх жилах тече кров Астрід. Ні більше, ні менше.

— Ти не згідний з тим, що я король?

— Ти просто ще один фальшивий король.

Адріан зціпив зуби, його обличчя перекосилося від гніву. Він різко викинув вперед руку, і тіні, що ховалися в кутах зали, стрімко вирвалися назовні, огорнувши простір між ним і Ксантасом темною хвилею.

Тіні набирали форму довгих списів, які спрямувалися прямо на Ксантаса, але той лише злегка ухилився, його рухи були швидкими та точними. Темрява обплітала його, проте він ніби танцював серед неї, перетворюючи кожен удар на можливість для контратаки.

— Ти завжди хотів цієї сили, але не розумієш, як нею керувати, — спокійно відповів Ксантас, його голос звучав так, ніби він звертався до дитини, що не втямить важливих істин. Він зробив крок уперед, його тіні теж ожили, вступаючи в боротьбу з тінями Адріана. Вони змішалися, утворюючи темний вихор між ними.

Адріан намагався зосередитися, змушуючи свої тіні підкоритися йому, але він відчував, як сила вислизає з його рук. Він більше не мав повного контролю — зв’язок із магією тіні, який так довго допомагав йому утримувати владу, ставав все слабкішим, а копіювати магію Ксантаса було складніше чим решту.

— Ти програєш, Адріане, — сказав Астрідз холодною впевненістю, відчуваючи, як його магія тіснить суперника. Він підняв руку, і тіні навколо Адріана стиснулися, немов кайдани, затягуючися навколо його кінцівок, змушуючи його повільно опускатися на коліна перед ним.

Адріан, тепер у безсиллі, борсався в темних оковах, його обличчя спотворилося від зусиль і розпачу. Він не хотів вірити у свою поразку, але правда була нещадною.

— Ти не розумієш, що я маю втратити! Я все віддав за цей трон, за цю силу! — його голос звучав тепер майже відчайдушно, відлунюючи у порожньому залі. Але тіні, що колись слухалися його кожного наказу, тепер підкорялися лише волі Ксантаса.

Астрід зупинився перед Даероном, дивлячись на нього згори вниз, немов на щось дрібне і незначне. Він відчував у цьому моменті суміш тріумфу та жалю.

— Справжній спадкоємець не повинен силою триматися за трон, — відповів Ксантас, його очі блищали зловісним вогнем. — Ти не розумів цього раніше і не розумієш зараз.

Він зосередив усю свою силу, і тіні навколо Адріана стали ще важчими, стискаючи його, примушуючи впасти на коліна перед ним. Адріан відчував, як сила залишає його тіло, як його власні тіні тепер тягнуть його вниз, а Ксантас стоїть непохитно, тримаючи в руках його долю.

— Це твій кінець, Адріане. Боротьба за трон закінчилася, і в ній ти програв, — голос Астріда лунко відбився від стін, мов печатка на вироку.

Адріан важко дихав, його погляд був затуманений гнівом і відчаєм, але він знав, що більше не може протистояти. Власна поразка - була очевидною, Даерон відчував, як тиск тіней Ксантаса стає нестерпним, стискаючи його тіло, мов залізні кайдани. Але у нього все ще залишалася одна остання карта, якою він мав намір скористатися.

Він швидко стиснув руку в кулак, і з глибокої кишені свого плаща витягнув маленький артефакт - кам'янукам'яну кулю з глибокими вирізьбленими рунами, що блідо світилися темно-синім світлом. Це був «Камінь Примусу», рідкісний магічний предмет, який дозволяв власнику короткочасно звільнитися від будь-яких магічних оковів, кидаючи виклик законам магії. Артефакт був заборонений і небезпечний, але зараз це було його єдиним порятунком.