Джон Апдайк - Іствікські відьми

ви сказали, ніби я вас ненавиджу? — спитала її співрозмовниця, з несподіваною прямотою, втім м’яким, легким тоном.

— Бо… — Зукі вирішила покінчити з цим. — Ми з твоїм батьком були… не важливо. Ну знаєш. Коханцями. Але не так давно, з літа. Я не мала наміру нікому насолити, лише хотіла дати йому бодай щось, а крім себе більш нічого не маю. А його хотілось любити, сама знаєш.

Дівчина не виказала здивування, але впала в більшу задуму, опустивши погляд.

— Так, я знаю, — сказала вона. — Але, думаю, останнім часом не дуже. Навіть коли ми були ще маленькі, він здавався неуважним і зажуреним. І вже тоді вечорами від нього дивно пахнуло. Одного разу я вибила в нього з колін якусь велику книжку, бо хотіла пригорнутися, а він почав шльопати мене, і здавалося, тому не буде кінця.

Її погляд звівся, коли уста стулилися, не пускаючи подальших зізнань; була якась цікава марність, марність покірних, у тому, як її гарно сформовані, нефарбовані губи чітко зімкнулися одна на одній. Верхня губа піднялася зі слабкою неприязню:

— Краще ви розкажіть мені про нього. Про мого батька.

— А що я можу розповісти?

— Яким він був.

Зукі знизала.

— Ніжним. Вдячним. Сором’язливим. Він надто багато пив, але коли знав, що побачиться зі мною, то намагався стриматись, щоб не бути… дурним. Ну знаєш. Млявим.

— У нього було багато подруг?

— О, ні. Не думаю. — Зукі образилась. — Лише я, таке було моє егоїстичне враження. Знаєш, він любив твою матір. Принаймні поки вона не стала аж настільки… одержимою.

— Одержимою чим?

— Я впевнена, ти знаєш краще за мене. Тим, щоб зробити світ ідеальним місцем.

— Це доволі мило, хіба ні, те, що вона хотіла зробити?

— Мабуть, так.

Зукі ніколи не думала про це, як про щось миле, — про бурчання Фелісії: це було радше в’їдливе самовихваляння з добрячим домішком істерії. Зукі не сподобалось, що ця ласкава снігуронька, котра, судячи з її голосу, застудилася, змушує її оборонятися. Зукі зауважила:

— Знаєш, коли ти самотня в такому місті, як це, доводиться брати, що знайдеш.

— Ні, не знаю, — сказала Дженніфер, але вже м’якше. — Та мені здається, я не дуже розуміюся на таких речах.

І до чого це вона веде? Що вона незаймана? Важко сказати, чи ця дівчина пуста, чи ця її дивна непорушність означає винятково повне внутрішнє самовладання.

— Розкажи мені про себе, — сказала Зукі. — Ти хочеш стати лікарем? Клайд дуже пишався цим.

— Але ж це обман. У мене закінчуються гроші й не клеїться з анатомією. Я ж бо люблю хімію. Робота лаборанта — це моя стеля, далі мені не судилося дістатись. Я в безвиході.

Зукі сказала їй:

— Тобі слід познайомитись із Деррілом Ван Горном. Він намагається вивести всіх нас із безвиході.

Дженніфер несподівано всміхнулася, її невеличкий плоский носик побілів від напруги. Її передні зуби були округлі, як у дитини.

— Яке звучне ім’я, — мовила вона. — Схоже на вигадане. Хто він такий?

Але ж вона мала, подумала Зукі, чути про наші шабаші. Цю дівчину важко прогледіти: латки неприродної невинності, мовби життя помилувало її, блокували телепатію, як свинець блокує рентгенівські промені.

— Ой, це такий ексцентричний моложавий чоловік середнього віку, який купив старий маєток Леноксів. Ну знаєш, ту стару цегляну споруду біля пляжу.

— Плантація з привидами, так ми її називали. Мені було п’ятнадцять, коли батьки переїхали сюди, але я так і не розвідала ту місцину як слід. Вона має коштувати купу грошей, хоча на карті видається пусткою.

Нахабнюча тропічна Ребекка принесла їхню каву у важких білих чашках «Немо» і золотаві коржики; разом із чіткими теплими пахощами цього всього над лакованим столом понісся пряний запах, який Зукі приписала до офіціантки, до її широкого таза і грудей кольору кави, коли та нахилилася, щоб розставити чашки й тарілки.

— Чи пані хочуться ще чогось? — спитала офіціантка, дивлячись на них з-понад своїх величезних горбів. Її голова видавалася якоюсь маленькою і м’язистою — чорне волосся заплетене рядами тугих косичок — понад масою плоті.

— А є вершки, Ребекко? — спитала Зукі.

— Зарас принесу, — сказала вона їм, ставлячи невеличкий алюмінієвий глечик, — можете звати тсе «вершки», якщо хочеш, але молоко — от що бос привозит зранку.

— Дякую, люба, я хотіла сказати «молоко».

Але, задля невеличкого жарту, Зукі швидко проказала про себе біле закляття «Sator arepo tenet opera rotas», і молоко потекло густе й жовтувате, ставши вершками. На поверхні її кави заплавали невеличкі згусточки. Коржик перетворився на маслянисті шматочки в неї в роті. Крізь ліс її смакових рецепторів пострумували індіанські привиди кукурудзяного борошна. Вона проковтнула і сказала про Ван Горна:

— Він милий. Сподобається тобі, треба тільки звикнути до нього.

— А що з ним не так?

Зукі обтерла крихти зі своїх усміхнених губ.

— Спершу він здається грубим, та насправді це лише маска. Від нього нема ніякої небезпеки, будь-хто може впоратись із Деррілом. Ми з кількома подругами граємо в теніс на його фантастичному критому корті, який він звів. Ти граєш?

Округлі плечі Дженніфер знизали.

— Трошки. Здебільшого в літньому таборі. Ми з друзями, бувало, ходили грати на університетські корти.

— А як надовго ти плануєш затриматись тут, поки не повернешся в Чикаго?

Дженніфер дивилася, як згустки кружляють у її каві.

— Трохи побуду. Часу може знадобитися аж до літа, щоб продати будинок, а в Кріса, як виявилось, не так уже й багато роботи, і ми гарно ладнаємо; як і завжди. Може, й зовсім не буду повертатися. Як я вже й казала, у «Майкл Різ» усе йшло не так уже й добре.

— У тебе були проблеми з чоловіками?

— О, ні, — її очі піднялися, показуючи попід блідими райдужками півмісяці чистої, молодої білизни`. — Не схоже, щоб чоловіки так уже й цікавились мною.

— Але ж чому? Якщо дозволиш сказати це тобі — ти красуня.

Дівчина опустила очі.

— Ну хіба не дивне молоко? Таке густе й солодке. Цікаво, чи часом не зіпсулося.

— Ні, думаю, воно надзвичайно свіже. Ти не їси коржик.

— Я спробувала шматочок. Ніколи особливо не любила їх, це ж просто смажене тісто.

— От тому ми, род-айлендці, й любимо їх. Вони такі, як є. Тоді, якщо ти не хочеш, я доїм твій.

— Мабуть, я роблю щось не так, і чоловіки це відчувають. Іноді обговорювала це з подругами. Своїми подругами.

— Жінці потрібні подруги, — благодушно сказала Зукі.

— Але і їх у мене було не так багато. Чикаго — жорстоке місто. Ці жіночки-пташечки з нацменшин, що вчаться цілу ніч і мають