Джон Апдайк - Іствікські відьми

відповіді на всі питання. А як спитаєш у них щось особисте, типу що ти робиш не так із чоловіками, яких зустрічаєш, вони відразу ж затикаються.

— Взагалі-то, важко поводитись правильно з чоловіками, — сказала їй Зукі. — Вони дуже сердяться на нас, бо ми можемо мати дітей, а вони — ні. Вони дуже заздрять, бідолашки; Дерріл каже так. От тільки я не знаю напевне, вірити йому чи ні; як я вже й казала, багато що в його характері — суцільна маска. Днями під час обіду він намагався пояснити мені свої теорії, всі вони якимось чином пов’язані з хімікатом, назва якого починається зі слова «село».

— Селен. Це магічний елемент. У ньому криється секрет дверей в аеропортах, які автоматично відчиняються перед тобою. А ще він забирає зелений колір зі скла, який виникає на ньому через залізо. Селенова кислота розчиняє золото.

— Боже милий, та ти таки дещо знаєш. Якщо ти така вправна в хімії, то, може, станеш Дерріловою асистенткою.

— Кріс постійно твердить, що я маю поки лишатися з ним у домі, принаймні допоки ми не продамо його. Його вже верне від Нью-Йорка, бо це надто жорстоке місто. Він каже, що геї контролюють усі сфери, які його цікавлять, — оздоблення вітрин, оформлення сцени.

— Мабуть, тобі треба.

— Що треба?

— Залишитись поки. Іствік цікавий.

Дещо нетерпляче — ранок марнувався — Зукі змела крихти від коржика зі свого светра.

— Це не жорстоке місто. Це гарне місто, як солоденький тортик.

Вона змила крихти в роті останнім ковтком кави і звелася.

— Я це відчуваю, — сказала дівчина, сприйнявши сигнал і почавши збирати свій шарф і жалюгідну, латану парку.

Вдягнувшись і вставши, Дженні зробила несподіваний, захопливий, чоловічий жест: міцно потиснула руку Зукі.

— Дякую вам, — сказала вона, — що поговорили зі мною. Є ще одна людина, яка хоч якось цікавиться нами, окрім, звісно, юристів, і це — та мила жіночка-пастор, Бренда Парслі.

— Вона дружина пастора, а не пастор, і я не впевнена, що вона справді мила.

— Її чоловік жахливо повівся з нею, так мені кажуть геть усі.

— Чи то вона з ним.

— Я знала, що ви скажете щось таке, — мовила Дженніфер і всміхнулася, не неприємно; та це змусило Зукі почуватися оголеною, без свинцевого жилета невинності, який захистив би її, вона проглядалася наскрізь. У цьому місті її життя було як на долоні; навіть ця маленька незнайомка вже знає один-два факти.

Перш ніж Дженніфер замоталася шарфом, Зукі помітила, що навколо шиї в неї висить тоненький золотий ланцюжок того типу, що деякі люди використовують для хрестика. Проте при основі стрункої, витонченої, білої шиї дівчини звисав єгипетський тау-хрест із петлею зверху, ніби голова крихітного чоловічка, — анкх, символ життя і водночас смерті, прадавній містичний знак, що недавно ввійшов у моду.

Побачивши, що погляд Зукі затримався там, Дженніфер і собі глянула на її намисто з мідних півмісяців і сказала:

— Моя мати носила мідь. Широкий простий браслет, якого я раніше не бачила. Начеб…

— Начеб що, люба?

— Начеб намагалася оборонити себе від чогось.

— А хіба не всі ми намагаємося зробити це? — зичливо кинула Зукі. — Я зв’яжуся з тобою стосовно тенісу.

Простір всередині великого Ван Горнового купола був чудернацький в акустичному й атмосферному плані: звуки вигуків і ударів по м’ячу ніби придушувалися, навіть коли аж гриміли, а на веснянкуваті чоло і руки Зукі давило слабке колюче відчуття тиску. Бурштинові волосинки на тих руках повставали, як наелектризовані. Попід склепінчастим зводом сірого брезенту все, здавалося, рухалось, як у сповільненій зйомці; гравці пересувалися крізь ауру компресії, хоча насправді м’який купол, що тримався надутим через повітря всередині нього, яке накачував невтомний вентилятор в одному з кутків, крізь квадратну пластикову щілину, закриту з нижнього кута клейкою стрічкою, був тепліший за зимове повітря назовні. Сьогодні був найкоротший день року. Тверда, як залізяка, земля лежала скована попід небом, чиї рябі хмари випльовували сніг, ніби висмоктаний із димарів попіл, а затим розсипали його разом з димом. Біля цегляних країв і оголеного коріння дерев з’явилися тоненькі, розсипчасті лінії, але невдовзі розтанули під тьмяним полудневим сонцем; сніг не накопичувався, хоча й кожен магазин і банк своїм сезонним дзеньканням і ватною мімікрією закликав Різдво бути білим. Док-стрит, щойно закутаних покупців забрали ранні сутінки, стала спустошеною, її святкові вогні — передвісником сну, відчайдушною, запалоокою спробою виконати якусь обіцянку в кусючому чорному повітрі. Відтак, граючи в теніс у колготах, в’язаних гетрах, лижних светрах і подвійних парах шкарпеток, втиснутих у кросівки, молоді розлучені іствікські матері влаштували собі канікули від канікул.

Зукі боялася, що зіпсувала все іншим, привівши з собою Дженніфер Ґебріел. Не те щоб Дерріл Ван Горн відкинув її пропозицію по телефону; в його натурі було вітати нових рекрутів, і, ймовірно, їхнє невеличке коло з чотирьох ставало завузьким для нього. Як більшість чоловіків, особливо заможних чоловіків, особливо заможних чоловіків із Нью-Йорка, він швидко знуджувався. Однак Дженніфер узяла на себе вільність привести з собою брата, і Дерріла вже точно шокував прихід у його дім цього хлопця, котрий, за найновішою молодіжною модою, був мовчазний і понурий, зі скляними очима, м’яким, укритим пухом підборіддям і скуйовдженим кучерявим волоссям, настільки брудним, що воно заледве виглядало білявим. Замість тенісних кросівок він узув бувалі в бувальцях, оббиті гумою бігові туфлі, котрі навіть у холодному обширі купола видавали затхлий сморід чоловічого поту. Зукі подумала, як така чиста Дженніфер витримує співмешканця настільки неохайного. От Монті, попри всі свої недоліки, був витончений, завжди приймав душ і полоскав кавові чашки, залишені нею на журнальному столику після телефонної розмови. Хлопчина позичив десь ракетку, але не демонстрував жодних здібностей відбити м’яч над сіткою й жодного збентеження через цю нездібність, лише мляву дратівливість. Завжди чемний господар і вдаваний джентльмен, Дерріл, хоча й вирядився для гри в костюм із каштанових спортивних штанів і пурпурового дутого жилета, через який походив на папугу, запропонував чотирьом жінкам насолодитися сетом парної гри для дам, а сам повів Крістофера на екскурсію бібліотекою, лабораторією й невеликою оранжереєю з отруйними тропічними рослинами. Хлопець плентався за ним із пасивною невдячністю, а Дерріл тим часом жестикулював і просторікував; крізь стіни купола було чутно, як він горлає всю дорогу до будинку. Зукі відчула провину.

Вона обрала собі за партнерку Дженні на випадок, якщо дівчина виявиться нездатною, хоча на розминці вона показала міцний удар з обох сторін; у грі вона показала себе запальним, надійним гравцем, хоча й без особливого арсеналу — що,