Лілія Стольжицька - Мій дім там де ти, Лілія Стольжицька

Ми зустрілися з Ейнаром, як і домовлялися. Чоловік був у чорному балдахоні, ніби якийсь монах.

-Привіт.

-Доброго вечора, Машо.

-Мені потрібно зустрітися з усіма. Як вони, відійшли від того, що сталося?

-Так. Що ти плануєш?

-Це розмова не для зайвих вух.

-Добре, ходімо, ми тут знайшли один прихисток.

Прийшовши до маленької хатини, я була здивована. Адже як всі сюдм помістяться чи вже багато розійшлося?. Зайшовши до хати, Ейнар пройшов до столу, відсунув килим, який лежав на підлозі, та відкрив двері до підземелля. Залізши туди, в мене дар мови пропав, там був такий тунель, ніби все містечко переїхало жити під землю.

-Хлопці, нарада.

І почали виходити від усіль чоловіки. Так назбиралося близько пів сотні. Вони були різні і молоді і старі, і накачані і кволі.

-Всім доброго дня. Хотіла б поговорити з Вами особисто. Ви повинні розуміти, на що ви йдете. Багато хто з Вас не повернеться більше ніколи. Грошей, щоб Вам заплатити, в мене немає. В мене тільки є бажання змінити життя всіх людей в Міралдеї, адже вони і Ви варті цього. Тому я хочу, щоб Ви зробили обдуманий вибір. Потім, назад дороги не буде.

-Ми готові померти за Міралдею, за Вас! -прокричали ті у відповідь.

-Гаразд, тоді виступаємо сьогодні. Тягнути більше немає можливості. Навір збиратиме армію, тоді у нас взагалі шансів не буде. Що саме робити, пояснить Вам Ейнар. Приступай.

Сказала і піднялася на верх. Вийшла з будинку і сіла на лаву. Захід сонця сьогодні був кривавий, ніби навіть всесвіт знав, що сьогодні проллється багато крові. Через деякий час поруч присів Ейнар.

-Все буде добре. Вони вірять в вас, в краще життя своїх дітей.

-А якщо не вийде?

-Правильно, Ви сумнівайтеся тут, пожалійте себе, але там вже не буде можливості, затямте. 
-Як ми вчинимо?

-Обрежно підійдемо, як можна ближче і нападемо. 

-Моя місія король.

-Саме так.

-Звісно план такий, ніякий я б сказала. Але час піджимає, немає що робити, потрібно діяти. Гаразд, як тільки стемніє, вирушаємо.

Чекати було вже не довго. Ми вирушили. Йшли через чагарники , які боляче царапали обличчя та ноги. Тоненькими доріжками. Дійшовши до мурованоЇ огорожі, троє з наших, дістали канати з металевими вигнутими накінечниками. Закинувши на верх, вони полізли. Їхня місія була прибрати вартових біля воріт і відкрити їх. Що у хлопців і вдалося. Входячи на територію замка, намагалися діяти обережно та тихо, щоб не бути заприміченими, але цього не вийшло. Через декілька метрів, розділилися на групи. Я була з Ейнаром і ще двома чоловіками. На нас вискочили охоронці. Їх було значно більше ніж нас. Відбивалися як могли, але  їх все більшало і більшало. Ось до мене підкрався один із заду. Замах. Але вчасно замітила і дала відсіч. Хоча лезо меча боляче пройшлося по лівій руці. Червона та гаряча кров потікла по руці. Можливо, як би я перетворилася, то було б більше користі, але тут наші і в них стрільці, стріли яких можуть пошкодити крила.

 Було таке відчуття, ніби люди Навіра зʼявлялися з повітря.  В мене зʼявилася ідея. Показала Ейнару щоб вони відходили, робити нема чого, потрібно перетворюватися. Багато вже наших полягло, багато ранених. І всі почали відступати, окрім мене. Відбивавшись від нападників, я почала перевтілення. Через рану було трохи довше та болючіше. Відчула, як хтось встиг тесанути лезом бока. Нічого, зараз я Вам покажу. І ставши драконом, піднялася вгору. Побачила, що наші вже біля воріт, отже можна. Опустилася за декілька метрів над землею, почала видихати полумʼя. Люди Навіра кричали, хтось розбігався, хтось ставав попелом. Мені не було їх шкода. Адже самі так вибрали, захищати злодія, вбивцю, а можливо і самі такі були. Більшість мені вдалося знищити, але тут я відчула удар в спину і різко приземлилася в землю та пропливла по ній метрів з десять. Не зрозумівши, що сталося, підняла голову і побачила ще одного дракона, разом з тим, відчула біль в нозі. Він схватив мене, та зашвирнув в замок. Пробивши одну з веж, знову приземлилася на землю. 
-Ріваяте, досить! Я не хочу робити тобі боляче.

-Вибач але в мене немає іншого вибору. 
Я піднялася  і злетіла, за мить до того, як Ріваят випустив полумʼя.

-Вибір є завжди. Зроби правильний.

-Якщо я не буду робити, що наказують, вони вбʼють її. А Росанні скоро народжувати!

-А якщо ти помреш, хто їй допоможе, хто попіклується?

Ріваят знову випустив полумʼя, та я увильнула.

-Цього не буде , бо сьогодні помреш ти! Я думав, що знайшов людину, яка мене розуміє, яка полюбить, а ти вирішила використати мене! Стерва! Правду про тебе казав Навір.

Ось воно що і тут вплутався. А він дійсно розумний та передбачливий. Мені не хочеться вбивати чоловіка але і вмирати так безглуздо. І поки я задумалася, відчула як дракон насів на мене і боляче встромив кігті в ребра, а деякі  напевно і зламав. Я закричала від болі і полетіла вниз. Била його крилами, намагаючись скинути, але без результату. Ми впали на землю, вірніше впала я , а він приземлився на мене. Сил було мало, тому почалася зворотня транформація. З останніх сил підвелася. Я була зла на всіх, на нього, на себе, що не боролася і ось так помру, на те, що підвела батьків.
-Можливо ти і була гарною людиною але в цьому світі виживає сильніший, тому бувай. -сказав Ріваят.

Він випустив полумʼя, а я машинально закрилася руками і прикрила очі, але нічого не відчула. Тільки почула слова чоловіка, «Що за». Відкривши повіки, побачила здивованого дракона. Прислухалася до себе: відчуваю біль а також щось ще, схоже на магію, та я такого ще не знаю. Виставивши руки, з них потяглися сині нитки. Вони лізли, як змії, все ближче і ближче підбираючись до дракона. Він захищався, плюючи вогнем, але не мене, не цю магію він не брав. Діставшись дракона, вони почали обвивати навколо тіла, поки не знерухомили.

-Я не стерво. Наівна та добра, можливо, памʼятаєш, я говорила, відчувай серцем, де брехня, а де правда, де друг, а де ворог.