Стефанія Лін - Завоюй мене, Стефанія Лін

Глава 27

День, який хотіла провести на роботі, бо набридло сидіти вдома, завершується повідомленням від Маріана. Я вже в цей час нарешті вдома, підвезла охорона Марка, котра спершу завезла Настю та Пашу. На щастя, поліція заяву прийняла, пана Демиденко на завтра викличуть у відділок, а потім справу передадуть до столиці, звідки, власне і сам чоловік. Тішить те, що Настю буде захищати Данте та його адвокати. Марк про це обмовився з поліціянтами, коли вони залишали кабінет. Шкода лише, що за словами Яни, які вона кинула наприкінці, коли ми з Настею вийшли,  — це все не тому, що Данте благородний чоловік який захищає знедолених. Тут питання справді його персоналу і захисту працівників. Всім відомо, що Данте робить лише те, що вигідно йому самому, тож не варто розцінювати вчинок чоловіка як щось прекрасне. Він захищає лише себе. Але мені й цього достатньо. Головне, щоб нападник був покараний, а Настя захищена, решта дрібниці, котрі конкретно інших не стосуються.

Про всі події пишу Маріану. Приховую власні одкровення, котрими з подругою поділилася. Данте молодшому не варто знати. Зайве. Ні про минуле, ні про напад після сварки з його старшим братом, адже з цього усього випливе ночівля й ситуація у ванній кімнаті. 

Підсвідомо знаю — погано, що брешу. Це ж  і не я, насправді. Та, я так сильно боюся втратити Маріана, що не можу фізично розповісти те, що коїться між мною і Марком. Тоді доведеться зізнатися, що мені подобається як Данте торкається. Подобається, коли його шкіра на моїй. Подобається, у що перетворююся поруч з ним. Подобається, що емоції гострими лезами ріжуть зсередини. А я не хочу. Не хочу казати цю правду ні собі, ні Маріану. Поки вона існує тільки у думках, на підсвідомості. Варто буде її оприлюднити, навіть просто для себе, — пропаду. Це гра з небезпечним вогнем. Він знищить усіх. 

Наступні дні відносно спокійні. Я повноцінно ходжу на роботу, після ж  забігаю до Насті. З нею постійно Пташеня. Обидвоє розповідають, що адвокати Данте працюють над справою. За їх словами Демиденко нестиме відповідальність, відвертітися не вийде, а це головне. Ще через деякий час повертається Маріан. Досить несподівано, бо без попередження, хлопець приїжджає до мене додому. Впускає його дідусь, поки я у кімнаті ремонтую стару книгу. Не важливо де повертати її до життя.  Думками під час роботи втікаю настільки далеко, що й не чую  голосів. Повертаюся у реальність, коли дотик Маріана теплом огортає. Обертаюся, в карі очі хлопця зазираю й не вірю тому, що це він. До цієї секунди все було таким напруженим, загостреним, а тепер різко згладжуються кути, в життя немов приходить тепло й затишок. 

Миттю кидаюся в його обійми. Маріан сміється. А я дивуюся. Дивуюся, бо він прийшов до мене, наче я справді важлива. Потрібна. Обіймає сильно, до себе притискає, кажучи так багато без слів. На коротку мить в кутиках очей з'являються сльози. Мені дуже не вистачало його. Дуже. 

— Судячи з реакції, ти сумувала, — задоволено муркоче на вухо.

Чіпляюся за його шию. Притуляюся щільно. Демонструю діями те, що не здатні слова описати. 

— Сумувала, — зізнаюся. Змушую себе. Він хоче чути ці слова. Я б хотіла…

Маріан м'яко цілує у губи. Ніжно, невимушено, немов дотик пір'їнки. Ледь відчутно, проте трепетно настільки, що подих перехоплює. Гублюся у теплоті. Душа повертається на місце. Лише з ним вона почувається живою.Справжньою. Не уламком, який зранений. Не шматком, який розтопчуть. 

— Залиш тебе і купа пригод, — каже, натякаючи на все те, що сталося.

Зітхаю. Доводиться прикусити губи, аби не зрозумів, що бачить верхівку айсберга. Насправді сталося набагато більше. 

— Я не могла кинути подругу. 

Маріан сідає на ліжко. Мене до себе на коліна притягує.

— А машина, котра тебе переслідувала? Я зв'язався зі службою безпеки, казали, нічого підозрілого не помітили.

— Не було більше, — стискаюся, аби він міг обійняти як мале дитя. 

— Це добре, — знову цілує. — Сьогодні поїдемо до мене? Дідусь не буде проти? 

Хитаю головою.

— Ні. Тільки вечерю приготую йому. 

— Тоді заберу за кілька годин.

Задоволена, киваю. Маріан йде, встигаючи трішки пожартувати з дідусем. Я швидко готую вечерю, поки Лев Порфирович читає на кухні вірші невідомого мені до сьогодні автора. Каже, що дали йому на шахах інші діди, мовляв, дуже життєво. Не можу ніяк прокоментувати, адже думками уся з Маріаном. Совість, варто зостатися самій, їсть зсередини. Каже, що мала б зізнатися у всьому. Нечесно мовчати. Хіба він заслужив не знати правди? Нехай не тієї, якою з Настею поділилася, але ж та, котра нас і його брата стосується, має бути відомою… Тільки як? Я боюся. Втрачу його. Вже ледве не втратила. Думала, все, та отримала другий шанс. Ночівля ж у Марка дуже підозріла. Вона викличе питання на котрі більше не зможу збрехати, як тоді, коли про поцілунок питав. Очі скажуть правду за мене. Зізнаються, що сподобалося.  І знову те саме. Тож, краще все-таки мовчати. Марк навряд розповість сам, хіба це буде йому вигідно. А я егоїстично не нагадуватиму. Не зможу витримати. Не зможу власними руками зруйнувати те, що дарує світло. Маріан обіцяв врятувати, а я хочу бути врятованою ним. Цього достатньо. 

За кілька годин дідусь випроводжає з квартири. У дверях каже, щоб провела час класно, на що усміхаюся. Маріан допомагає сісти в машину, мабуть, досі відчуваючи провину за аварійну ситуацію у лісі. Подякувавши, зручно вмощуюся на сидінні. Хлопець займає місце за кермом й каже, що мусить заїхати до знайомого, потрібно дещо віддати. Я не проти. 

Автомобіль з'їжджає з гальки на асфальт й проїжджає майже усе місто. Ми минаємо комплекси відпочинку, кінний клуб, решту будівель створених Данте. Опиняємося за містом. Проїжджаємо кілька полів, досягаємо початку лісу й звертаємо по ґрунтовій дорозі. Тут стоїть кілька модульних будиночків з чорного дерева у формі квадрата. Щоправда, лише в одному з них світло увімкнене, решта ховаються під покровом ночі. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍