Ксана Рейлі - Несподіване весілля, Ксана Рейлі

Розділ 18

— І що тепер? — спитала я та важко видихнула, поклавши руку на живіт.

Лише коли піднялася зі стільця, зрозуміла, що не варто було так багато їсти. Ну що зробити, якщо мені страшенно захотілося брауні? І байдуже, що перед тим я з’їла пасту з лососем та шпинатний крем-суп.

Ми з Гордієм вийшли з ресторану на вулицю, а я зупинилася, щоб застібнути ґудзики на своєму тренчі. Довелося сильніше закутатися у нього, бо вітер такий потужний, що ледь голову не зірвав. Моє волосся розліталося в різні боки, а я пошкодувала, що не зібралася його у хвіст або ж пучок.

— Не знаю, — Гордій байдуже знизав плечима. — Ти ще не хочеш додому?

— Боюся, що мене знудить у твоєму автомобілі, — пробурмотіла я. — Схоже, трохи переїла.

— Трохи? Ти їла, як не в себе.

— А ти чого мені в рот заглядаєш? Скільки хочу, стільки і їм!

— Та я не шкодую тобі їжі, заспокойся.

— Мабуть, грошей шкодуєш! — Я подивилася на нього, примруживши очі. — Не можеш пережити, що тобі довелося оплачувати мій сніданок?

— Поліно, уже майже вечеря, — сказав він і закотив очі. Знову!

— Ти можеш цього не робити? — роздратовано буркнула я.

— Не робити чого?

— Цього! — Я покрутила пальцем біля його очей. — Чому ти їх постійно закочуєш?

— Бо мені так хочеться, — буркнув він. — Узагалі ти сьогодні якась трохи дивна. Хоча ні, ти завжди дивна.

— Не зли мене! — пригрозила я, тикнувши на нього вказівним пальцем.

Він похитав головою та знову закотив очі. Мені аж захотілося виколоти їх своїми довгими нігтями. Я вже навіть уявила, як поклала б їх у якусь красиву коробочку та заховала десь, щоб ніхто не знайшов. Ну, подобаються мені його очі. Нічого не можу зробити з собою.

Потім я все ж забрала свої руки та глибоко вдихнула, щоб заспокоїтися.

— Бувають такі дні, коли дівчат усе дратує, — сказала я, уважно дивлячись на хлопця. — Кожного місяця.

— А, я зрозумів! — Гордій махнув рукою. — Тільки знаєш, мені інколи здається, що в тебе ці дні постійно. Може, тобі варто до лікаря звернутися?

— Ще хоч одне слово, Гордюша, і до лікаря підеш ти, — солодким голосом прощебетала я, широко усміхаючись. — Наприклад, до травматолога. Попереджаю, що це в кращому випадку.

— А в гіршому? — Він зацікавлено подивився на мене, піднявши одну брову.

— Одразу опинишся у морзі, —  впевнено відповіла. — Як тобі таке?

Він скривився та відійшов від мене. Потім Гордій повільно попрямував до свого автомобіля. Я ж швидко поспішила за ним.

— Знаєш, я таки буду замикати двері у свою кімнату, — кинув він через плече. — З тобою небезпечно жити в одному будинку.

— О, так! Бійся мене! — я підняла руки, зігнула пальці та скривила обличчя, удаючи монстра.

Гордій видихнув і похитав головою. Інколи він був аж занадто серйозним. Я опустила руки, ображено надула губи та закотила очі. Міг хоча б посміятися з мого виразу обличчя.

— Ось! — Гордій зупинився та тикнув на мене пальцем. Я аж налякалася. — Ти теж це робиш.

— Роблю що? — перепитала насупившись.

— Очі закочуєш. Ти любиш це робити, Поліно. Я помітив.

— Який ти молодець, — пробурмотіла я. — Тримай медаль!

Я вдарила його в плече долонею, а тоді підійшла до автомобіля. Гордій ішов одразу ж за мною. Хоч він і намагався виглядати серйозним, але все ж я помітила на його обличчі тінь усмішки.

Коли ми сіли всередину, я пристебнулася. Досі було важко від переїдання, та я сподівалася, що мій шлунок витримає цю поїздку. Принаймні Гордій не жене на дорозі, якщо це не перегони.

Автомобіль рушив з місця, і я трішки опустила вікно біля себе, щоб мені раптом не стало погано.

— Отже, — почав хлопець, — знаєш, що я помітив за цих майже два місяці, що ми живемо разом?

— О, це цікаво, — сказала я, глянувши на нього. — Ану, розкажи!

— Ти часто ображаєшся, і деколи безпідставно.

— Запам’ятай, що для моїх образ завжди є причини!

— Дуже полюбляєш бити мене, — Гордій косо глянув у мій бік, — але насправді в тебе слабкий удар.

— Що? — обурилася я. — Ти хочеш випробувати мою силу?

— Не переривай мене, — твердим тоном сказав він. — Ти часто дивишся на мене так, наче готова вбити.

— Чому наче? — Я насупилася.

— Поліно! — крикнув хлопець. — Ти можеш просто помовчати, доки я не скажу все, що хотів?

— Добре, — усе ж здалася. — А буде в цих твоїх «що я помітив за період нашого одруження» щось хороше про мене?

— Ми, власне, до цього й підходимо, а ти перериваєш мої слова. До речі, це теж можна внести до твоїх якостей, які мене бісять.

— А тебе завжди все бісить, — огризнулася я. — І ти постійно закриваєшся від мене. В один момент цілуєш мене так, наче я тобі подобаюся, а потім знову ховаєшся у свою мушлю та говориш, як сильно я тебе дратую!

— Я не казав, що ти мене дратуєш.

— Як і не казав, що я подобаюся тобі!

— Та-а-а-к, — утомлено протягнув Гордій, —відчуваю, що коли договір закінчиться, мені буде нудно без твоїх істерик.

— Істерик? — спокійно спитала я. — Ти ще навіть не уявляєш, що таке істерика в моєму виконанні.

— А що буде?

— Ти хочеш перевірити? Рекомендую сховати в будинку всі ножі.

— Боюся, що мені вже треба бронювати місце на кладовищі, — пробурмотів Гордій.

Я закусила губу, стримуючи усмішку та повернула голову до вікна. Уже так сильно звикла до Гордія, що його, мабуть, точно бракуватиме мені тоді, коли це все закінчиться. Не знаю, але ці його різкі погляди в мій бік, слова, якими він намагається зачепити мене, навіть та дивна поведінка, усе ж починали подобатися. Чомусь трохи сумно стало, але рано чи пізно прийде кінець цій історії.

Я вийшла з автомобіля, коли він зупинився в гаражі. Мені хотілося трохи відпочити та набратися сил, адже на мене цього тижня ще чекала реклама парфумів.

— У нас завтра фотосесія, — раптом сказав Гордій.

— Що? — здивовано закричала я так сильно, що мій голос віддав відлунням у гаражі. — Яка ще фотосесія?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍