Юлія Бонд - Покохай мене, Юлія Бонд

Посміхаюся, а в голові вже розгортається справжній батл із моїх внутрішніх сперечань. Ну, як завжди, так.

– Дякую, Данило. Ти дуже щедрий, але я якось сама постараюся видертися з тієї ями, в якій опинилася.

– Я тебе засмучу, але дертися поодинці можна до кінця своїх днів. І в результаті не видертися.

– Ну чому ж? Мені запропонували дуже цікаву роботу – фотографом у модельну агенцію. Гонорар навіть більше, ніж я отримувала, коли мала фотостудію. Я швидко піднімуся з колін.

– Ясно, – холодно цідить крізь зуби та встає зі стільця, щоб уже за хвилину включити витяжку на кухні й закурити.

Розмова не вийшла. Мені ніяково від цієї стіни нерозуміння, що виросло між нами. Він хотів якнайкраще – знаю, але тільки зі мною так не працює. Я перестану себе поважати, якщо візьму гроші. Мені дуже важливо пишатися собою. Просто життєво необхідно бути самостійною та незалежною. Ні, я не якась там феміністка. Просто живу так з того моменту, коли зрозуміла, що доросла, щоб не сидіти на батьківській шиї. Я звикла приймати серйозні рішення та нести за них відповідальність, не перекладаючи на інших.

Можливо, якби з Потоцьким ми були однією сім'єю і він апріорі тоді б мені допоміг, як мій чоловік. Від такої допомоги я навряд чи відмовилася б. Але, а зараз, коли ми один одному майже ніхто, я фактично стану його утриманкою – та, що спить за гроші та чималі.

Знаю, я надто багато парюся. І якби не було в моїй голові якихось там установок, то все було б простіше, як у нормальних людей. Але я така, яка є. Мені майже тридцять, я навряд чи змінюся.

Дочекавшись, коли Данило трохи попустить, я підходжу зі спини та кладу долоні на його плечі. Наказую собі не трусити.

“Скажи йому, Насте. Давай, ти ж смілива”

– Я тобі найголовніше не сказала, – вимовляю тихим голосом, відчуваю, як Данило напружується.

– Ну, спробуй, – цідить крізь зуби Данило.

– Модельна агенція у столиці. Мені доведеться переїхати.

Він мовчить. Лише дихає тяжко. Дивиться кудись у далечінь, ніби мене ігнорує.

– Ти нічого не скажеш, Данило?

– Моя відповідь щось змінить, якщо ти зробила свій вибір?

– Ще не зробила. Хочу почути твою думку.

– Я її вже сказав. Повторювати не буду.

– Тобто… – запинаюся, підбираючи слова, але всі слова здаються мені неправильними.–- Ти ось так реально готовий мене відпустити?

– Ну, ти ж не собака, я не можу посадити тебе на ланцюг.

– Дурне порівняння.

– Яке є.

– Гаразд, я піду додому. Щось не складається у нас із тобою сьогодні.

***

Я думала, він прийде чи хоча б подзвонить. Скаже: “Насте, досить викаблучуватися. Нікуди ти не поїдеш. Не відпущу".

Не прийшов.

Не зателефонував.

А я правда на нього чекала. Мене відпустило за кілька днів, але йти на мирову угоду? Так ми ж не сварилися. Просто я не почула найголовнішого. Не зрозуміла, що йому потрібна. Так легко здався, коли у мене сталася серйозна криза після стресу.

Модельна агенція квапить із відповіддю.

Так? Ні?

Довго вагаюся, а потім даю собі уявного потиличника. Примушую рухатися вперед, ні в якому разі назад.

Не склалось. Що ж… Мабуть, так буває.

Здаюсь першою. Грати у мовчанку більше не хочеться. Дзвоню йому на мобільний, а він скидає виклик. Дев'ята вечора. Субота. Що за хрінь така?

Записую голосове. Надсилаю на Вайбер.

Заснувши у сльозах, зранку перевіряю мобільний.

"Нехай щастить у новому місті", – його відповідь в одному рядку.

Злість накочує задушливою хвилею. Сльози течуть з очей проти волі. Сповзаю з ліжка, насилу підводжуся на ноги. Йду до ванної кімнати. Завмираю навпроти дзеркала, дивлюся на себе страшну.

А в голову вриваються спогади з минулого. Все плутається, страхи оживають. Пам'ятаю свою першу панічну атаку. Сильно злякалася, думала, серце ось-ось вистрибне назовні й задихнуся, хоча зроду не страждала на астму.

– Дихай, – наказую собі вголос.

Затримавши подих на секунду, повільно видихаю на рахунок шість. У крані врубаю воду, погляд концентрую на пружному струмені.

Сука... А я думала, що вже попрощалася з цією хрінню. Виходить, ні.

Заплющую очі. Примушую себе подумки переміститися в дитинство, до рідного села, де в мене все добре і найбільша проблема – батьки не купили мені нову сукню.

Серцевий ритм швидше, ніж зазвичай. Тремтіння по всьому тілу.

– Ти не вмираєш. Це панічна атака, вона зараз пройде, – переконую саму себе і розплющую очі, намагаюся вирватися з почуття відчуженості та повернутися в реальність.

Не знаю скільки проходить часу, перш ніж вдається прийти до тями. Але коли стає легше, я виходжу на балкон і довго дихаю свіжим повітрям, поки свідомість остаточно не вривається в мою голову.

***

Минуло кілька днів

Сидячи у комфортабельному автобусі, я виглядаю у вікно. Через п'ять хвилин відправлення, якщо Данило не прийде попрощатися, отже, все було дарма.

Вчора я написала йому повідомлення, що їду. Вказала час та місце відправлення. Більше нічого. Якщо захоче попрощатися – прийде.

Не втрачаю надію до останнього. Лише коли автобус рушає з місця до мене починає доходити, що Потоцький навіть не збирався прощатися, точніше сказати, він це зробив ще тоді, коли надіслав те злощасне повідомлення, після якого в мене сталася панічна атака:

"Нехай щастить у новому місті".

Криво посміхаюся, переглядаючи на мобільному ті кілька фоток, які я встигла зробити разом із Данилом. Пальцем веду по його обличчю, а в голові набатом стукають думки:

"Неможливо змусити іншу людину покохати себе. Взагалі ніяк. Навіть якщо ти вся така красива, фігуриста і взагалі розумниця. Без варіантів. Ти можеш спробувати любити за двох, але цей марафон поодинці довго не триватиме. Ти швидко видихнешся вже на короткій дистанції. І при першій труднощі тобі помахають рукою. Ось таке воно нерозділене кохання. Болюче, навіть токсичне ".