Юлія Бонд - Покохай мене, Юлія Бонд

Розділ 20

Давши свідчення слідчому, я виходжу з поліції. Данило чекає на мене на вулиці: стоїть біля свого "Ровера", спершись стегнами на капот.

Сонце сліпить. Одягнувши окуляри з темним склом, я йду до нього назустріч. На душі бридко і це м'яко сказано. Я вперше за своє життя не знаю, що робити далі. Не те щоб раніше я будувала плани або хоча б планувала найближче майбутнє, але ж все-таки. Відчуття, що моє життя позбавлене головного сенсу, як гіркий осад, засіло в грудях.

– Все нормально? – Запитує Данило і я просто киваю, говорити взагалі не хочеться.

Відчинивши переді мною дверцята з пасажирського боку, Данило подає руку. Його пальці такі гарячі, порівняно з моїми. Я ж на крижинку стала схожою, як мені здається. Ось навіть серце відмовляється качати по венах кров у штатному режимі.

Данило запускає мотор, везе нас кудись. Куди – не питаю, мені реально байдуже. Мені тепер все бачиться сірим та нудним.

– Насте, а студію була застрахована? – Він перериває тишу, але я не хочу говорити, просто хитаю головою.

Не має жодної страховки. Все згоріло до попелу. Техніка. Продаж меблів. Замовлення клієнтів, що були на видачі. Та що там замовлення? Там усі мої фотоапарати класні згоріли, можна сказати, моя душа спочиває тепер разом із тими дзеркалками.

А ще я гроші винна банкам. Просто неміряно бабла, тепер хоч нирку продавай, щоб погасити кредити.

– Все добре буде, крихітко, – намагається заспокоїти, а в мене крива усмішка повзе по губах. – Я знаю, хто це зробив. І покараю. Тобі все повернуть до копійки. Відкриєш нову фотостудію, навіть краще за колишню.

Не стримавшись, сміюся. Потоцький коситься на мене здивовано.

Він знає. І я знаю. Це причепурена Людка зробила свій останній хід.

Шах і мат.

Я в неї чоловіка забрала, а вона в мене моє серце, якщо не всю душу. Обеззброїла повністю. Сука фарбована.

– Який ти смішний, Потоцький. Кат із тебе – так собі, – хмикаю. – Думаєш, Людка тебе боїться? Дядько ким у неї працює, забув? Чи ти обріс такими зв'язками, що легко можеш запхати за пазуху прокурора?

Він мовчить. Зчепивши зуби, продовжує крутити кермо.

– Ось і я про те саме, Данило. Загалом, забий на це. Не треба нікого карати. Це моя кара за любов до тебе. Ми повинні поставити крапку у цій історії, інакше Люда не заспокоїться, потім не заспокоїшся ти. І що? Все життя один одному палиці будете вставляти в колеса? Я так не хочу, Данило.

– Пропонуєш, все проковтнути? Чи зможеш?

– Не знаю. Але воювати з твоєю колишньою дружиною – точно не буду.

Ми замовкаємо. Данило, мабуть, ображен. Але мені якось пофіг зараз. Якщо я зачепила його чоловічу гідність і таке інше, то це його проблеми. Не мої! Я взагалі сама шокована, як тримаюся, як не злетіла з котушок від горя.

Потоцький навряд чи по-справжньому мене зрозуміє, а я не збираюся бити себе в груди та щось йому доводити. Творчі люди дуже дивні, вони ніби живуть у паралельній реальності. Мені ще в дитинстві мама казала: "Насте, спустись до нас, на землю". Отож і воно.

Фотографія – моє справжнє кохання. А фотостудія – рідна дитина. Я створила її з нуля, зліпила зі своїх мрій у живий організм.

Що відчуває мати, тримаючи на своїх руках померлу дитину? Здається, я відчуваю те ж саме, якщо мені жити не хочеться.

Данило привозить нас у будинок своєї покійної бабусі. Веде всередину, дає робочий комбінезон переодягнутися. Нічого не питаю. Ремонтуватимемо його “Тридцятку”? Окей. Мені все одно, чим зараз займатися, аби не залишатися тет-а-тет зі своїми токсичними думками. Вони всю душу навперейми вимотують, з'їдають до кісток.

***

Через тиждень я сиджу за ноутом та розсилаю своє резюме на всіх сайтах, що знаходжу. Грошей на відкриття нової справи у мене все одно немає, а так – може хоч фотографом кудись візьмуть, чи хоч би на рецепцію приймати замовлення. Та будь-ким, аби залишитися в цій сфері й мати можливість платити за рахунками, про кредити – поки що мовчу.

Дзвінки починають надходити вже наступного ранку. Мені пропонують у “МакДональдз”, щось на кшталт “Вільна каса”. Ще кличуть у кінотеатр продавати квитки. І в такому дусі, але все не те, що я хотіла.

Один дзвінок виявляється дуже важливим. І фатальним.

Модельна агенція шукає фотографа на постійній основі. Просять надіслати їм портфоліо.

Перебуваючи на куражі, я завантажую на хмарне сховище свої найкращі фотки. Відправляю. І чекаю на дзвінок.

Дзвонять. Я підходжу. Директор модельної агенції готовий укласти контракт на рік. Тільки є одне “але”. Модельне агентство знаходиться у столиці, майже за п'ятсот кілометрів від мого міста.

***

Вечеря у квартирі Данила проходить у спокійній атмосфері. Я мовчазна вже за звичкою. Ліниво колупаю виделкою салат на своїй тарілці, частіше п'ю сік. Треба якось сказати про свої плани, але не наважуюсь, бо ще сама не визначилася.

Данилові дзвонять на мобільний. Поглянувши на телефон, він мовчки скидає дзвінок і кладе мобільник на стіл, перевернувши його екраном униз. Спостерігаю за цим жестом. "Вчорашня" я вже б кіпішувала, вигадувала якихось наполегливих баб і в такому дусі. А я просто посміхаюся, відчуваючи в душі порожнечу.

– Насте, я тут подумав… – починає говорити Данило, але раптом щось згадавши, піднімається з-за столу і йде. – Зараз.

Повернувшись за хвилину з товстим конвертом у руках, сідає навпроти мене.

– Може, спробуєш ще раз відкрити свою фотостудію? Я дам тобі стартап, – білий конверт якраз лягає на мої коліна.

Погляд скошую на конверт, потім повертаю на Данила.

– Ти хочеш дати мені гроші? Даню, я так не можу, – хитаю головою, конверт кладу на стіл.

– Правильна сильно, так?

– Не в цьому річ. Я звикла розраховувати лише на себе та свої сили. Я нізащо не стану твоєю утриманкою.

– Що за дурниці зараз ти кажеш? Я просто хочу тобі допомогти. Ці гроші тебе ні до чого не зобов'язують.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍