Жиль Легардіньє - Остерігайтеся котів

Вона виходить і біжить до огорожі. Її шапка зовсім не пасує до джинсів і сорочки. Вона стрибає за паркан і теж зникає. Я в автомобілі на колінах, накрита покривалом, як та пришелепувата з фільму-катастрофи.

Куди він думає дістатися цим лісом? Що в цій місцевості? Цього разу я переконана: він обрав такий пейзаж не через його привабливість. Він не для того сюди прийшов, щоб спокійно побігати. Тут щось інше. Намагаюся думати. Починаю хвилюватися за Софі. У яку пастку я її відправила? Я вмираю від бажання вирушити їй на допомогу. Якщо з нею щось станеться, я собі ніколи не пробачу. Софі — моя найкраща подруга. У мене більше не буде такої, як вона.

Раптом мене осяяло: я знаю, куди ми приїхали і що розташоване за хащами! Ми поруч із садибою Дебрей. Тут, позаду, знаходиться край їхнього величезного маєтку, десятки гектарів, родинне обійстя, ательє і навіть завод найзнаменитішого торговця шкіряними виробами у світі. Пазл починає складатися, та раптом я помічаю Софі, яка вистрибує з-за паркану, як лялька на пружині. Вона біжить так, наче за нею женуться м'ясоїдні лами. Шапка вкрита маленькими гілочками і, думаю, у неї подерта сорочка. Софі прожогом застрибує в автомобіль.

— Сховайся під покривалом! Він повертається! Вона хапає карту навмання й розгортає її догори дриґом.

— Ти побачила, що він робить?

Вона захекалася.

— Твоя правда. Цей хлопець дійсно щось приховує.

— Що він робив?

— Замовкни, він наближається.

Я підглядаю одним оком. Рік перестрибує через паркан набагато вправніше за Софі. Рухається вулицею в нашому напрямку. Я завмерла. Він проминає машину. Думаю, що навіть помічає Софі з її картою. Поза сумнівом, ця дурепа не знайшла нічого більш підхожого, ніж крізь відчинене вікно своїм качиним голосом сказати:

— Буенос діас, сеньйоре.

Я з переляку мало в штани не напудила.

60

Софі все мені розповіла. Крізь зарості ліан і кущів Рік підійшов аж до огорожі садиби, щоб зробити декілька знімків. За її словами, він сфотографував одні зі службових дверей позаду заводу. Невже Рік хоче пограбувати майстерні Дебрей? Тепер усе стає зрозумілим: його питання до Ксав'є про метал, великі інструменти й пакунки. Раптом мене осяяло: він мене запросив на концерт, щоб побачити, що являє собою спадкоємиця відомої династії. Він використав мене, як прикриття. Я геть збентежена. Таке враження, що я не знаю, з ким маю справу. Почуваюся зрадженою, розгубленою. Чи є щось справжнє в наших стосунках? Крім цієї комедії, що ще було грою?

Рік запитав, чи я бачу своє життя деінде, тому що, тільки-но скоїть свій злочин, він піде на втечу й запропонує мені поїхати з ним. Думка, що він хоче забрати мене із собою, розчулює. Злочинець чи ні, але я його обожнюю. Він використав мого давнього друга, Ксав’є, щоб оборудувати свою брудну справу. Оце вже пробачити важко. Зі мною він поводиться чемно і щосили допомагає, лише щоб забезпечити собі алібі. Ще більше його ненавиджу. Проте я ж заприсяглася, що ніколи не дозволю використати себе знову. У голові адвокат і прокурор перекрикують один одного. Вони врешті поб’ються в залі засідань. Як можна відчувати щось до такої нечесної людини? Може, я також підступна збоченка?

Під час своєї загадкової подорожі він точно зустрічався зі своїми спільниками. Але що це за спільники? Можливо, він спеціальний агент якоїсь урядової організації, що розслідує справу про викрадення коштів на підприємствах Дебрей. Я б хотіла в це вірити. Я б теж дуже хотіла, щоб у нього були добрі наміри. Раптом в уяві постає образ Албан Дебрей — на ній то синя, то червона сукня, навіть класичний костюм, і завжди неймовірні коштовні прикраси. А що як Рік хоче їх викрасти? Що як він управний злодій і готує свій великий замах? А якщо це його остання справа й він хоче назавжди зникнути на іншому краю світу? Чи готова я за ним піти? Чи він мені це запропонує? Як мені жити з усіма цими запитаннями? Відповідь проста: я більше не буду жити.

Сьогодні по обіді, незважаючи на мій стан, я мушу піти провідати мадам Рудан. Вона чекає на мене. Я більше не несу їй ані тістечок, ані овочів чи фруктів. На жаль, їй більше не можна.

Цього разу, увійшовши в палату, я побачила, як у неї позападали щоки. Її очі дивно виблискують. Вона не захотіла піти прогулятися в парк. Намагається посміхатися, але я бачу, чого їй це коштує. Стараюся розвеселити її, але мені теж важко сміятися, коли на душі камінь. Сподіваюся, вона мене не викриє.

Пожовкла світлина — у неї на нічному столику. На ній високий чоловік в оксамитовому піджаку, з вусами і в капелюсі. Він гордо стоїть перед ворітьми якоїсь садиби. Хоча прикріплена на кам'яній огорожі емальована табличка затерта, усе одно можна розгледіти цифру двадцять.

— Можна вам поставити одне запитання?

— Звичайно, Жулі.

— Не хочу видатися безтактною…

— Мені нема чого приховувати від тебе.

— Хто на цій світлині? Ваш чоловік?

Із зусиллям вона простягає худу руку. Крапельниця заважає їй. Вона бере фотокартку:

— Я була одружена, Жулі, дуже давно. Його звали Поль. Але це тривало недовго, тому що він зустрів іншу, багатшу і, поза сумнівом, кращу жінку, заради якої покинув мене. Тоді такі історії ставали своєрідним прокляттям. Репутація грала важливу роль, і більше ніхто до мене не наближався.

— Ви його досі кохаєте?

— Поля? Звичайно, що ні. Нехай забирається до дідька! Думаю, він туди й вирушив кілька років тому.

— То чому ви так шануєте це фото?

— На ній не Поль. Це мій брат, Жан. Мені його дуже бракує.

Її голос охрип.

— Де він?

— На кладовищі, разом із батьком і матір'ю. Він помер чотири роки тому.

— Ви його дуже любили?

— Я обожнювала його. Він мій старший брат. Але ми не спілкувалися двадцять років, відколи продали батьківський будинок, той, що ти бачиш на задньому плані світлини.

— Історія про спадщину?

— Історія з життя. Він був неодруженим, я також. Коли померла мама, я запропонувала жити разом у сімейному будинку. У кожного з нас був би свій поверх.

Ми жили в маленьких квартирках у різних кінцях міста. А так обоє були б у виграші. У нас було би більше місця, сад. Зрештою, була б сім’я. Але він відмовився. Не хотів, щоб я затулила місце жінки, яку він сподівався зустріти.

— Він її знайшов?

— Ні. Він змусив мене