Жиль Легардіньє - Остерігайтеся котів

твою машину, я сяду ззаду, і ми прослідкуємо за ним.

— Ні, та це ж геть неможливо. Ти конатимеш у тому ж притулку, що й Жад. Думаєш, він тобі зраджує? Та ви навіть не пара! Дай йому подихати!

— Софі, не хотіла тобі казати, але дівчина, яка провела чотири години в роздягальні, щоб подивитися, як хлопці з волейбольної команди приймають душ, думаю, не краща.

— Як ти можеш? А ти з Дідьє, коли хотіла пограти на електрогітарі й тебе вразило струмом?

— Твоя правда! Я й забула!

— Навіть не сумніваюся. А я ніколи не забуду, як вони почали намилюватися!

— Софі, будь ласка, допоможи мені.

— Ненавиджу, коли ти говориш таким голосом. Він мене завжди розчулює. Це протизаконно.

— Якщо ти знаєш, чим усе скінчиться, то, може, не слід марнувати наш дорогоцінний час?

— Диви, якщо я до тебе звернуся з якимось проханням, а ти відмовишся…

— Я підпишу тобі документ: «Погоджуюся на будь-який несусвітний учинок».

— Ти мене дратуєш. О котрій годині він бігає?

— Щоб не пропустити його, потрібно бути на місці близько пів на восьму.

— І як мені вчинити, якщо Браян залишиться надовше?

— Скажи йому правду. Ти мусиш урятувати життя найкращій подрузі. Думаю, що австралійський вампір зрозуміє.

59

Цього ранку я відкрила для себе одну із семи ключових істин, які керують усесвітом: перуанська шапка не пасує нікому.

Коли я побачила Софі за кермом автомобіля в перуанській шапці, насуненій на саме чоло, та у величезних темних окулярах, то хотіла все скасувати. Не знаю, чи то форма, чи то матеріал або колір, але, відверто кажучи, я розумію, чому це нервує лам і вони плюють на невірних.

— Це все, що я знайшла, щоб твій хлопець мене не впізнав, — сказала вона на свій захист.

— А в тебе нічого не знайшлося, щоб він тебе не помітив?

— Якщо ти чимось незадоволена, знайди собі когось іншого.

— Не ображайся, але в тебе й справді чудернацький вигляд…

Я займаю заднє сидіння. Софі уточнює:

— Я там тобі приготувала покривало, якщо Рік раптом підійде ближче. За найменшої потреби залізь під нього й удай мертву.

— Геніально. Таким чином, поліцейські, які вже й так шукають НЛО, можуть погнатися за перуанкою з трупом на задньому сидінні.

Ми припаркувалися перед моєю вулицею, на розі перехрестя, яким пробігає Рік, рухаючись на північ. Тут просто неможливо його пропустити.

Коли Софі різко повертає голову, помпони на її шапці розлітаються врізнобіч.

Відразу виникає бажання пограти на флейті й принести людську жертву.

— Що, на твою думку, він робить, коли бігає?

— Якби я це знала, нас би тут не було.

— Думаю, ти страждаєш на параною.

— Не тільки це мене турбує. Це сукупність ознак. Я відчуваю, що тут щось не так. Минулого тижня він поїхав на кілька днів, нічого не пояснивши. Я навіть не знаю, куди він їздив.

— Це не злочин. Може, він любить свободу.

— Я так не думаю. Я готова закластися на голову Жад, що тут пахне смаленим.

Софі повертається, маленькі кутасики злітають.

— Приготуйся, він наближається!

Я ховаюся під сидіння. Софі заводить двигун:

— Пропустимо його трішки вперед. Моя тачка не любить повільно їздити.

Я не насмілююся висунути голову.

— Він піднімається бульваром?

— Так.

— З наплічником?

— Так, і з гарненьким задком.

— Софі!

— Ми тут, щоб стежити, тож я це й роблю.

Вона вмикає першу передачу, і автомобіль починає рухатися. Я, як собака, під заднім сидінням машини вдихаю запах пального. Мене зараз знудить. Обережно випростовуюсь, щоб побачити Ріка й відчинити вікно. Подих вітру приводить мене до тями, у мене знов загострився нюх. Я просовую голову між передні сидіння.

— Якщо ти заслиниш мої чохли, я тебе вдарю.

— Я люто гризону тебе, якщо ти його загубиш.

— Не хвилюйся.

Рік добре біжить. Набагато швидше, ніж тоді зі мною. Він, мабуть, справді подумав, що я черепаха.

— Ти сподівалася бігати, як він?

— Кажуть, що кохання сліпе, а не що воно має лічильник швидкості…

— Добре мати мрію.

— Дякую за підтримку.

На пішохідному переході біля школи Софі мусить пригальмувати, щоб пропустити натовп дітей. Двоє малих дивляться на неї та посміхаються. Ось яке враження справляє дивакувата шапка на дітей. Чудові малята. Один сміється так сильно, що аж спотикається об мамині ноги. Це так мило. Їх дедалі більшає, вони не припиняють сміятися. Я панікую:

— Ми його загубимо!

— Твоя правда. Дозволь, я розчавлю декількох нахаб, які кепкують із мене, і ми рушимо далі.

Я вже уявляю фоторобот, що дитсадківці можуть намалювати для розшуку: дурепа з очима, як у мухи, в огидній строкатій шапці…

Видніється лише силует Ріка. Ми нарешті рушаємо. Два автомобілі заважають нам пришвидшитися. Софі кладе руку на важіль коробки передач і заявляє:

— Варто ризикнути…

Що вона хоче зробити? Їхати тротуаром? Натиснути на таємну кнопку і ввімкнути турбореактор?

Вона вмикає третю передачу, двигун ричить, і ми на шаленій швидкості залишаємо всіх позаду. Вже видніє парк старого фаянсового заводу. Рік біжить на північ, як тоді, коли я чекала на лавці. Він залишає великий бульвар і повертає праворуч. Софі їде за ним. Тут менше машин, нас легше помітити.

— Зберігай дистанцію. Ми надто близько, якщо він повернеться, то викриє нас.

— Моя тачка не любить зупинятися. Якщо вона заглохне, у нас буде милий вигляд, коли ми штовхатимемо її: ти — під покривалом, я — в перуанській шапці й великих темних окулярах.

Рік біжить безупинно. Він точно знає, куди прямує. Ми покинули житловий квартал і навіть проминули промислові склади. Що ж там далі?

Софі чухає голову, не знімаючи шапки.

— Який жах — ця дурнувата шапка, у ній душно, і вона кусає!

Ще одна вулиця праворуч, потім інша — ліворуч. Будівель дедалі меншає, ми виїхали за межі міста.

— Такий ласий шматок, як твій хлопець, міг собі знайти подружку й поближче.

— Дуже весело.

Рік проминув обгороджений склад і біжить уздовж зарослого лісу. Раптом він стрибає через паркан і зникає між деревами. Прокляття!

— Що мені робити? У мене не позашляховик.

Я швидко міркую. Це нагально. Ми втратимо його серед лісу.

— Софі, припаркуйся і йди за ним.

— Що? Ти з глузду з'їхала!

— Якщо піду я і він мене викриє, мені край.

— А мене він прийме за проститутку, яка спустилася з гірського хребта Анд і вирішила підчепити когось тут. Щиро дякую.

— Софі, благаю. Якщо ми за ним не підемо, то все це намарно.

Вона люто гальмує.

— Обіцяю тобі, Жулі, ти мені за це заплатиш.