Жиль Легардіньє - Остерігайтеся котів

продати будинок, кожен отримав свою частину грошей, і ми більше ніколи не спілкувалися.

— Ви сердиті на нього?

— Сердилася, але зараз я сердита скоріше на себе, що не пробачила йому ще за його життя. У мене більше ні будинку, ні сім’ї.

У неї спокійні обличчя й погляд. Як можна байдуже говорити про такі речі? Мене поривають емоції. Я хотіла сказати їй, що ще не пізно, хотіла запевнити, що все владнається, але ж це неможливо. Мені відома ця нездоланна межа, яка поділяє на «до» і «після».

— Жулі, я б хотіла попросити тебе про дещо. Ти можеш називати мене Аліс? Від похорону матері мене більше ніхто так не називав. Уже двадцять два роки.

— Із задоволенням, Аліс.

Ми ще деякий час побалакали. І навіть трішки поплакали. Вона розповіла мені багато чого, а я її уважно вислухала. Увечері, коли я повернулася, то захотіла подзвонити батькам. Було приємно почути тата, який розповідав мені про свою майстерню, і маму, що говорила про нову перукарку, яка зіпсувала їй локони. У мене немає брата. Може, тому я так прив'язана до друзів. Вони стали для мене своєрідною сім'єю. Я б усе відала, щоб дізнатися, чи Рік є її частиною.

61

Раніше я дивилася на Ріка із захопленням. Тепер — із хвилюванням. Я за два кроки від того, щоб його викрити. Останні місяці минули в передчутті, що він удався до чогось сумнівного, але це не завадило мені в нього закохатися. Почуття виявилися сильнішими за всі підозри. Утім, мої найгірші побоювання справдилися. Сьогодні сумнівам більше немає місця. Я знаю. Мій здоровий глузд узяв гору над емоціями.

Він завжди такий люб'язний зі мною і стає щоразу люб'язнішим. Ми часто бачимося, проводимо приємно час, як справжня пара. Усе було б чудово, якби я задовольнилася верхівкою айсберга. Але мені не вдається. Коли я йду до нього, то постійно думаю, що в його паперах зберігаються секретні дані, що в шафі він тримає знаряддя злочину, або гірше — зброю й вибухівку. Я б хотіла бачити крізь стіни, як супергерої в науково-фантастичних фільмах. Тоді б я все побачила й прочитала. Звичайно, не для того, щоб зрадити чи завадити йому. Ні. Я прекрасно усвідомлюю, що заради Ріка я відмовлюся від будь-якої мети. Я лише хочу знати: він монстр у костюмі прекрасного принца чи людина, якій можна довіряти?

На щастя, Софі була зі мною, коли я дізналася про його таємні прогулянки. Сама я не змогла б винести цей тягар правди. Вона говорить зі мною, цікавиться моїм душевним станом, розпитує про подальші дії. Минають дні і ночі, я безупинно розмірковую, але не знаю, що мені робити.

Інколи телефонує або заходить Рік. Здається, ці стосунки дають йому більше задоволення, ніж мені. Апогей історії.

Коли я в пекарні, то завжди пантрую одним оком і бачу, як він часто вирушає бігати. Я запримітила одну річ: він ніколи не вітається, коли виходить із дому. Цієї миті він сконцентрований і зібраний. А коли повертається, то майже щоразу якщо не заходить по щось до крамниці, то хоча б здоровкається крізь вітрину. На початку і наприкінці пробіжки він абсолютно інший. Джекіл і Хайд. Доктор Рік і Містер Пататра. Нічогенько так…

Через дев’ять днів, десятого жовтня, у мене день народження. Рік уже запросив мене до себе на наступну суботу. За інших обставин такий вияв уваги міг би ощасливити мене на подальші десять життів, якби не ця історія з його пробіжками.

Я в крамниці, саме нарізаю хліб на спеціальній машині. Я обертаюся й бачу його.

— Привіт, Жулі!

— Добридень, Ріку.

Мадам Бержеро вже давно зрозуміла, що він для мене означає. За кожного його візиту вона відступає та дозволяє мені його обслужити.

Рік дивиться на тістечка у вітрині:

— Якщо я візьму цей великий пиріг, ти прийдеш сьогодні ввечері допомогти його з'їсти?

«Якщо ти не відповіси на моє запитання, то з'їси його сам. Чому ти стежиш за садибою Дебрей?»

— Чому б ні?

— То я беру його й чекаю на тебе десь о восьмій.

«Що ти задумав? Благаю, Ріку, зізнайся».

— Я прийду, тільки-но закінчу роботу.

Донедавна, якби фея подарувала мені можливість поставити йому одне-єдине запитання, на яке він змушений був би дати чесну відповідь, а тоді забув, що сталося, то я поцікавилась би, чи він мене кохає або чому ще не поцілував. Нині одержимість знати, що ж він затіяв, і страх, що це нас може віддалити, засіли в мене на думці.

Коли він вийшов із крамниці, мадам Бержеро наблизилася до мене:

— Не хочу втручатися у твоє приватне життя, але думаю, що ти вже не така люб'язна із цим хлопцем. Проте він видається досить привітним. Ти його не кохаєш?

«Безперечно, він досить привітний і я поводжуся жахливо, але…»

— Я й сама не знаю.

— Я не маю наміру повчати тебе, Жулі. Але в справах сердечних інколи краще залишити розум осторонь і послухати серце. Зазвичай обдумані рішення не ведуть до щастя. Довірся серцю.

Вона влучила пальцем у небо. Міркувати й сумніватися чи й надалі жити сподіваннями, що все владнається само по собі. У мене нестримне бажання притиснутися до грудей мадам Бержеро і все їй розповісти, плакати, як маленька дівчинка.

Раптом вона змінює вираз обличчя. Крізь вітрину вона помітила новий прилавок із фруктами, який чарівним чином займає місце перед крамницею…

— Що ж це знову таке?

«Мохамед точно висунув нового пішака в партії, яку ви двоє граєте».

— Ви хочете, щоб я пішла подивилася?

— Облиш, дівчинко моя, я піду сама. Тут потрібен досвід, щоб показати місце цьому нахабі.

«Саме так».

62

Мої батьки приїхали за три дні до мого дня народження. Вони завжди приїжджають у цей час, щоб побачитися з давніми друзями й побути довше зі мною хоча б раз на рік. Час летить. Вони хоч і на пенсії, але постійно зайняті. У мене теж своє життя. Мама каже, що ми точно зустрічатимемося частіше, коли в мене будуть діти. Безсумнівно, її правда.

Коли вони приїжджають, то зупиняються у мадам Фоселі, літньої сусідки. Я ходила до школи з її сином Тоні, але друзями нас важко було назвати. Уже в пісочниці він надто високо гнув кирпу. Завжди хвалився, що в нього найкращі замки. Він зберіг цю звичку, навіть коли підріс: стверджував, що пише найкращі твори й носить найстильніший одяг.