Жан-Крістоф Гранже - Конґо. Реквієм, Жан-Крістоф Гранже

— Моя темна частина, демон, що живе в мені…

— Чому ви говорите про «демона»?

— Не знаю.

— Ви казали мені, що Людина-цвях намагається захиститися від своїх демонів, убиваючи жінок.

— Мені треба когось убити, щоби почуватися ліпше?

— Кожен по-своєму переживає катарсис.

Що конкретно радив йому зробити цей псих? Убити Каті?

— Подумайте про це, Ґреґуаре. Ви мусите знайти спосіб очиститися від вашого страху, вашого гніву.

— Це ви маєте мене вилікувати! Це ви маєте мене зцілити!

— Ні, Ґреґуаре. Ви єдиний, хто може це зробити.

Морван скочив на ноги. Де Пернеке, наляканий, позадкував. Флік, укритий потом, посміхнувся. Просто зараз пережити той катарсис: розбити щось у цьому колоніальному кабінеті — бажано пику молодого бельгійця.

Він ступнув уперед. Психіатр відступив далі. Раптом усе захиталося в Морвана перед очима. Сонячні промені, що проникали крізь жалюзі, білі стіни, плетений килимок на підлозі. Психіатр тримав у руках світлину: так до обличчя вампіра підносять розп’яття. Морван миттю впізнав жіночі риси, й серце підстрибнуло в грудях із силою розжареної гільзи, виштовхнутої з набійника.

— Зві… зві… звідки у вас це фото?

— Не має значення.

— Катрін…

Де Пернеке забився в куток кімнати, але тепер була його черга посміхатися:

— Це не Катрін, ви чудово знаєте.

Морван упав на коліна й розридався.

— Катарсис, — повторив психіатр, — ви мусите пережити свій катарсис.

Зненацька спогад вибухнув, ніби склянка в руці. Він підвівся й побачив свою «оселю»: сяк-так натягнутий брезент, під яким поставили похідне ліжко, табурет, кавоварку. Від гори досі долинав грюкіт. Ніч повнилася гомоном копачів. Морван гірко плакав.

Наосліп пошукав чай, приготований Кущем. Абетка тропічних країн: напої мають бути гарячіші за саме повітря. Побити Африку на її ж території.

Він знову присів на кушетку й зробив кілька ковтків, витер очі. Катарсис… Пригадав, як того вечора виривав із рук психіатра фотографію, ніби гієна — шмат гнилого м’яса. Бісів психіатр… За весь цей час нічого так і не поліпшилося…

Усе це синова провина. Цей гівнюк розворушив багно минулого. Його розслідування, його запитання, його затяте викопування трупів. Морван передчував своє падіння. Сорок років ходив тонкою линвою, і ось тепер знову втрачає рівновагу. Цього разу — напевне.

Він ковтнув ще, обпік горлянку.

Не треба було взагалі повертатися до Африки.

— Тату? Це Лоїк.

Його ще тільки й бракувало. Морван дав номер свого телефону кожному члену сім’ї, але останнім дзвінком, якого міг очікувати, був саме цей.

— Якісь проблеми?

Морван розчув далекий синів сміх. Визнав несправедливість такої репліки. Шоста ранку: Ґреґуар майже не спав і вже встиг проковтнути свій ранковий маніок.

— Ти все-таки в курсі стосовно Монтефіорі?

— Телефонувала твоя мати.

— Я їздив у Флоренцію на похорон. Софія попросила.

— Де лихе, там і добре.

— Не вигадуй. Я телефоную не через це.

Морван відійшов подалі від копалень — у штольнях оглушливо стугоніло. Він заглибився в чагарники, які вже за кілька кроків від вирубки перетікали в непролазні джунглі. Здаля чувся голос екзальтованого священика, який вітав новий день:

— Господи, присвячуємо тобі цей день, захищай усіх нас, даруй кожному з нас Твоє благословення!..

— Смерть Джованні, — вів далі син, — що ти про це думаєш?

Цього ранку він не мав сили на вигадування нових байок:

— Вочевидь це пов’язане з «Coltano», але більше нічого не знаю.

— Хтось хоче прибрати значних акціонерів?

— Нсеко не мав акцій, а Монтефіорі не встиг викупити своїх.

— Гадаю, тут є певний зв’язок із новими родовищами.

Морван теж так думав, але не варто було тривожити своїх. Він ухилився від відповіді.

— Що кажуть італійські фліки?

— Розслідування веде такий собі Сабатіні. Ти знаєш, хто це?

Морван посміхнувся. Лоїк став алкоголіком у тринадцять років, підсів на героїн у сімнадцять, перетворився на буддиста в двадцять п’ять, у тридцять він уже мільйонер і при цьому залишився хлопчиськом. Малим хлопчиком, який досі вважає, що батько знайомий із усіма фліками в світі.

— Ні. На якому вони етапі?

— Ні на якому, але в пріоритеті африканський слід.

Не дивно. Будь-який нишпорка, гідний цього звання, передовсім зацікавився би справами Монтефіорі й дослідив його останні фінансові маневри. Масовий продаж «Heemecht» акцій «Coltano», певне, привернув їхню увагу. Поліціотті взялися спершу до гірничодобувної компанії, а тоді вже — до обставин страшної смерті її директора в Лубумбаші…

— Він розпитував мене про Кабонґо, — сказав Лоїк.

— Що ти йому сказав?

— Те, що знав, тобто нічого.

— Він називав інші імена?

— Трезор Мумбанза. Лоран Бісінґ’є.

Італійці вже ідентифікували мерзотників, які крутилися довкола колтану. Логічно: вони зосередилися на африканцях, достатньо могутніх, аби полетіти до Флоренції й там звести з кимось рахунки.

— Я дізнавався, — додав Лоїк. — Бісінґ’є міг бути вбивцею.

Ну, приїхали, і молодший завів цієї пісні.

— Убивство справді сталося у вівторок зранку? — запитав Морван.

— Так.

— Тоді це не він. У понеділок зранку ці двоє були зі мною в Лубумбаші.

— Він міг дістатися Флоренції за добу.

— Мені здається, не встиг би. Із Лубума треба долетіти до Кіншаси, тоді сісти на рейс до Парижа чи Брюсселя… Щось мені не віриться.

— Мумбанза міг найняти місцевих убивць.

Усе можливо. Та зрештою не варто чіплятися за це тріо. Свій мотив могли мати руандці. Хуту теж. Так само й інші угруповання, які займаються видобуванням колтану чи