Жан-Крістоф Гранже - Конґо. Реквієм, Жан-Крістоф Гранже

Чи справді ти вважав, що всі твої діяння згинуть в небутті, занесені піском часу? Що ніхто ніколи не дізнається справжню історію твого життя, не відкриє кривавих і страшних подробиць твого дитинства, юності, зрілості?
Даремно… Вони вже тут — привиди минулого постали з небуття і заходилися заповзято нищити все довкола. Усе, що тобі дороге, не уникне всевидющого ока кривавого месника долі.
Настав час сплатити за старими рахунками.

Жан-Крістоф Ґранже

Конґо. Реквієм

І

Червоне серце землі

Аеропорт Лубумбаші,[1] Конґо-Кіншаса.[2] Посадка в нашвидкуруч пофарбований літак нагадувала війну всіх проти всіх. Повітря отруював сморід гасу. Під літаком вирувала суміш із чорних облич і білих клунків. Галас. Розмахування руками. Бубу.[3] Коробки. Чи входили ці баталії до звичайних місцевих традицій? А може, то просто приголомшливий приклад соціальної деградації? Ґреґуар Морван уже давно не ставив собі таких запитань. Він знав, що в кінці злітної смуги продають шматки людського м’яса для сімейних трапез. Що пілот перед зльотом у кабіні консультується зі своїм чаклуном. Що більшість запасних деталей давно поцупили й продали тим, хто їх сяк-так переробить і залатає ними «ліві» двигуни. Що ж до пасажирів…

Морван мав летіти іншим рейсом. Прийшов уточнити останню інформацію стосовно власного відльоту — з цієї нагоди на завтра спеціально винайняли «Антонов», за який він сплатив із власної кишені. «Підмазав» митникам, агентам імміграційної служби, військовим посадовцям, а також «протоколістам», цим незліченним паразитам, які тиняються аеропортом і харчуються виключно з хабарів. Надав усі необхідні документи: план польоту, свідоцтво про реєстрацію, страхові поліси, посвідчення, дозволи… Усе, звісно, підроблене. Та це нікого не обходило: у Конґо не переймаються оригіналами, досить і копій.

За два дні до цього вони з сином Ерваном приземлилися в Лубумбаші після пересадки в Кіншасі. Дев’ять годин польоту до столиці Демократичної Республіки Конґо, ще чотири, аби дістатися головного міста Катанґи, найбагатшої провінції ДРК, над якою постійно нависала загроза війни. Нічого нового.

Вони подорожували разом, але з різних причин. Ерван хотів розворушити попіл минулого. Детально відтворити розслідування, що його сам Морван вів сорок років тому: серійний убивця нападав на білих дівчат у Лонтано, шахтарському містечку на півночі Катанґи. Син вважав, що Ґреґуар припустився помилки: сьому жертву, яку приписували Людині-цвяху, Катрін Фонтана, убив хтось інший. Але на Бога, що ти про це знаєш?

Морван зробив усе, аби завадити синові в його марному хрестовому поході, але коли той узяв на Ке-дез-Орфевр, 36[4] неоплачувану відпустку й купив квиток на літак, зрозумів: його ніщо не зупинить. Тоді й вирішив летіти з сином: урешті-решт, і сам також мав деякі справи в Катанзі…

— Поїхали, шефе?

Він озирнувся. Мішель стояв на краю майданчика перед ангаром, стискаючи в руці велику в’язку ключів, ніби цілий аеропорт належав йому. То був маленький хирлявий чорний чоловік із жираф’ячою шиєю, на прізвисько Кущ — через величезну копицю кучерявого волосся. На ньому красувалися штани з терґалю й сорочка з пістрявим візерунком. Мішель був повіреним Морвана — втім, у Лубумбаші це поняття можна вважати відносним.

Під нещадним сонцем Морван пішов слідом за тим чоловіком. Із усіх відчуттів тут залишалися самі задуха та нестерпно біле світло, що пригнічує всі думки, всі надії.

Техніка стояла в ангарі, замкненому на два оберти, під охороною солдатів. Кущ відімкнув двері й штовхнув їх убік, вони від’їхали рейками.

— Ну ось!

Із темряви виринули два самоскиди «Renault», три позашляховики «Toyota» 4 х 4 зі знятими пасажирськими сидіннями — усе, минулого місяця викуплене в інших шахт. Морван змусив установчі збори «Coltano», гірничодобувної компанії, яку сам і створив у 90-х, проголосувати за цю статтю витрат під приводом необхідності ремонту обладнання в Колвезі.[5] Насправді ж йому спало на думку непомітно експлуатувати нові поклади, відкриті його експертами-геологами. Справжня манна небесна. Морван підійшов перевірити, чи досі на місці колеса, керма та двигуни.

— Пальне?

— Ондечки.

Він не пішов перевіряти барила: мав справи важливіші.

— А решта?

Мішель зі змовницьким виглядом кивнув на ящики з військовим маркуванням, вишикувані в кутку. Далі старанно підібрав ключа з в’язки й відкрив один. Там лежали близько сорока автоматів, обойм і короткостволів. Чорні хлопці з савани не вміли користуватися такою зброєю, але Кросс мав їх навчити.

— Де ти це знайшов?

— МООНДРК.

Місія Організації Об’єднаних Націй за стабільність у Демократичній Республіці Конґо. Тисячі блакитних беретів,[6] які бабралися в цьому лайні вже понад п’ятнадцять років. Військові з’єднання, задіяні заради мізерного результату. У цьому сум’ятті час від часу зникали зброя чи амуніція, і все осідало в отаких ящиках у глибині подібних ангарів…

Ґреґуар узяв один «FAMAS»[7] і різко клацнув затвором. Цей простий звук здійняв із дна густу жовч спогадів. Роки битв, завоювань, насильства в самім серці Африки, водночас любої та ненависної.

Він обрав 9-міліметровий «Glock», який заклав ззаду за пасок, і напхав кишені штанів обоймами — подарунок Ервану. Хотів завадити синові просуватися далі, але не збирався залишати його напризволяще. Звісно, ні.

— Є ще обойма М43, 7,62 міліметра.

Набої для АК-47. Класику забути неможливо: старий добрий калаш у руках сучасного африканця.

— Чудово. Скількох хлопців беремо з собою?

— Вісьмох.

— Ти в них упевнений?

— Як у собі самому.

— Ти починаєш непокоїти мене.

Мішель коротко зареготав, але Морван говорив серйозно. За секунду промайнув спогад про те, як він у двадцять п’ять був солдатом, одним із перших, хто прийшов у цей новий світ. Але тепер почувався ніби на межі цвинтаря. Принаймні, виснажувала вже сама думка про те, що доведеться вести крізь хащу, на пошуки схованих родовищ цю банду лобуряк.

— Босе, я обирав хлопців, які служили в ЗСДРК[8] і…