Жан-Крістоф Гранже - Конґо. Реквієм, Жан-Крістоф Гранже

— Вони збираються перетинати річку?

— Хочуть спробувати.

— Ти з ними на зв’язку?

— З таким вантажем ліпше бути на зв’язку.

— Ви з ними зустрінетеся?

— Дай то Боже.

Сальво мав рацію: ці гроші справді були страхуванням, але водночас і неабияким ризиком у майбутньому.

— І ти не озброєний?

— Це гроші Духа Мертвих. Ніхто не торкнеться до них.

Ерван мимоволі похитав головою: мабуть, то він пристосовувався до середовища.

— За що конкретно це бабло?

— Ліпше тобі не знати, патроне.

— Плата за колтан?

— Або за каситерит. Або за золото. Тутсі вже експлуатують кілька копалень. Вони постачають товар у Лубум, я плачу.

Що ж, ні хріна не вдієш. Ерван простягнувся на спальниках і заклав руки за голову. Зрештою, ця валізка — непогана новина. Із таким товаром він міг не сумніватися, що пройде останні блокпости й зустрінеться з сестрою Гільдеґард. Зворотний шлях, певно, буде складнішим.

Відпочинок для слабаків. Шахти працюють цілодобово.

«Сови» гарували. Стукотіли кирки, тріщало каміння, гуркіт відлунював у штольнях, тріщав кістяк гори. Морван і оком не змигнув, як уже почав журитися за своїми найстрашнішими часами.

Його переслідували спогади, й це було найгірше.

Клініка Стенлі, березень 1971.

— Лікарю, йдеться про мої галюцинації… Я більше не можу…

— Опишіть їх мені.

— Ми вже не раз про них говорили. Я казав, що…

— Почніть спочатку.

Простягнувшись на циновці, Ґреґуар важко ковтнув і пробелькотів:

— Я бачу її обличчя.

— Яке воно?

— Його врода… знівечена. Риси красиві, але шкіра жовта, у виразках. Обличчя худе, різкіше виступили вилиці, очні западини провалилися.

— І все? Чи ще щось псує цю вроду?

Ці запитання змушували його зосередитися на ній — ліпше розгледіти її в глибині свого мозку.

— Голова виголена. На шкірі видно порізи від леза.

— Хто її так поголив?

— Я.

Морван заплющив очі, дихати стало важко. Він подумав про «strong and hard punishment», «покарання жорстким тягарем» в англо-саксонських країнах п’ятнадцятого-шістнадцятого століть: засудженого придушували важким камінням.

— Що ще ви бачите?

— Лікарю, ви й самі добре знаєте.

— Відповідайте.

Спогади тиснули йому на груди. Він сконає під цими плитами. Перші роки його дитинства.

— Свастику.

— Де?

— У неї на лобі.

— Опишіть її мені.

— Я… я не можу.

Психіатр мовчав. Ні щипців, ні анестезії: пологи будуть болісними. Морван, двадцятип’ятирічний, наполовину божевільний, ніколи б не подумав, що в Африці йому нададуть хоч якусь… психологічну допомогу. Упродовж років він страждав від галюцинацій, нападів жаху. Чорний континент, який і сам був тривимірним божевіллям, виявився водночас і ліками…

Він розплющив очі: під стелею обертався вентилятор, розміряно й безгучно. У Конґо це розкіш. Зазвичай лопаті рухалися з жахливим скреготінням, неначе саме повітря волало, поки його розрізували на шматочки.

— Ви збагнули природу цих видінь? — запитав де Пернеке.

— Немає причин. Вони завжди в мене були, я…

— Але вони почастішали, відколи ви тут, у Лонтано.

— Не тільки: відколи я в Африці.

— Тож це ніяк не пов’язано з вашим розслідуванням? Із цим убивцею, яким ви одержимі?

— Ні. Я впевнений, що ні. Це пов’язано з… цією землею, цими народами.

— Що ви маєте на увазі?

— Не знаю.

— Ви міркували про це?

— Я тільки про це й думаю…

Загіпнотизований невтомними лопатями, він почувався ліпше. Говорити, дихати, говорити, дихати… Він виборсався з кам’яної пастки, почав віддалятися від обличчя, свастики, порізів бритвою…

— Гадаєте, ці зриви небезпечні?

— Для мого мозку — точно! — він спробував пожартувати.

Психіатр устав зі свого крісла. Схилився над ним.

— Ви нічого не виграєте, якщо ухилятиметеся. Небезпечні для чого? Для кого?

Знову навалилося каміння. Задушлива спека в кімнаті. Переривчасте дихання. І цей голос, підвішений у задусі…

— Небезпечні для кого? — наполягав психіатр.

— Для неї, — нарешті відповів він, і здалося, ніби ці слова ріжуть йому рота.

— Хто вона.

— Катрін.

— Ви знову поводилися з нею брутально?

— Мені не подобається це слово.

— Воно не відповідає реальності?

Тепер каміння не давило йому на грудну клітину, а забивало горло зсередини.

— Відповідає, але…

— Але що?

— Це трапляється зі мною в ненормальному стані.

— Як визначаєте свій нормальний стан?

— Це коли я не зриваюся. Перепочинки. Я тоді відчуваю умиротворення.

Мовчанка. Психіатр міркував. Ні, все було інакше: він давав Морванові час на роздуми.

— Чи могли б ви сказати, що ці зриви становлять частину вас самого?

— Вони належать до зони темряви, яка присутня в мені, до зони хвороби…

— Ви знаєте, що їх викликає?

— Ні.

— Поміркуйте.

— Та не знаю я! Вони трапляються… ось і все.

— Але жертвою завжди виявляється Катрін.

— На що ви натякаєте?

— Чи могли б ви сказати, що зриви викликає її присутність?

Він не міг відповісти. Не міг навіть обдумати це запитання. Мабуть, тому, що відповідь уже крилася в самому запитанні.

— Я попереджав її… — пробелькотів він. — Я… я наказав їй не їхати за мною.

— Ви становите для неї загрозу?