Дмитро Іванович Дорошенко - Нарис історії України. Том 2, Дмитро Іванович Дорошенко

щоб його заселити. А недостачі в людях також не було: в часи руїни правобережної України маса народу тікало на лівий берег; практикувався в широких розмірах і насильний «згін» населення. Оце здебільшого були ті пересельці, що їх осаджували по своїх маєтностях ріжні державці, які помагали їм завести своє господарство, але вимагали натомість відбувати послушенство. Певна річ, що такі поселенці почували себе більше залежними від державця, ніж ті селяни, що жили тут із давніх часів. Поруч із роздаванням маєтностей за військові заслуги і з оберненням ранґових маєтностей у власність старшин або їх вдів та дітей, розвивається в кінці XVII віку скуп старшиною ґрунтів від селян і козаків. Бувало й таке, що козаків насильно повертали в селян і примушували відбувати послушенство. Взагалі на ґрунті маєткових відносин старшина, маючи в своїх руках усю владу, дозволяла собі багато надужить і насильств, особливо тоді, коли відносини в кінці XVII віку на Лівобережжі вже сконсолідувалися й адміністраційна влада взагалі зміцніла під сильною рукою Самойловича, а потім Мазепи.

Так помалу відбувався на козацькій Україні поворот до тих відносин, які існували перед повстанням Богдана Хмельницького. Диктували його з невблаганою неминучістю залізні закони економічного розвитку й те становище, яке займала Україна, поставлена в тісний економічний і політичний звязок із державами, які перебували стадію переходу від февдального до капіталістичного ладу.

*

Щоб доповнити образ життя й устрою української козацької держави, необхідно згадати про одну область, що була тісно з цією державою звязана й мала великий вплив на її внутрішні відносини, особливо в перші часи після Хмельницького. Це було Запоріжжя. В першій половині XVII віку воно грало ролю передового форпосту української козаччини супроти татарсько-турецького світу, а рівночасно служило резервуаром, де збиралися всі невдоволені з польських порядків на Україні елементи. Через те воно було базою й вихідним пунктом майже для всіх козацьких повстань проти Польщі. Звідси розпочав свою акцію й Богдан Хмельницький. Постійні війни, які провадив Хмельницький, давали повний вихід для військової енергії запорожців, а союз гетьмана з Кримом і Туреччиною відхиляв їх увагу від задач оборони південних границь. Під залізною рукою Богдана Хмельницького запорожці були слухняним знаряддям українського уряду й не втручалися ні в яку політику. Всякі прояви непослуху або фронди він карав дуже рішуче. Але зараз же по смерті Богдана Хмельницького запорожці підіймають голову. Запорожжя стає гніздом опозиції проти гетьманського уряду й супроти правлячої старшинської верстви. Запорожці починають вмішуватися в політичне життя України й висувати своїх кандидатів на гетьманство. Московський уряд зрозумів дуже добре, якого корисного для себе союзника він може знайти в запорожцях. Він заводить безпосередні зносини з запорожцями, посилає їм гроші, подарунки, запаси амуніції й поживи. І запорожці дійсно грають на руку московській політиці. Вони піддержують Пушкаря проти Виговського, Бруховецького проти Сомка, Суховія й Ханенка проти Дорошенка, Петрика проти Мазепи. Типовим представником Запорожжя за Руїни був кошовий отаман Сірко, хоробрий вояк, але без сталих політичних принципів. Він служив то Москві, то Польщі; то помагав Дорошенкові, то завдавав йому удар у плечі саме в рішучий момент. Один час старшина на Гетьманщині заарештувала Сірка й видала його Москві, як бунтаря й ворохобника. Вона боялася, що Сірко, як колись Бруховецький, домагатиметься для себе гетьманської булави. Сірко був засланий на Сибір, але московський уряд скоро увільнив його й відпустив назад на Україну, де він продовжував свою деструктивну й згубну ролю, як кошовий отаман Запорожжя. (Помер Сірко в 1680 році). Формально по Андрусівському договору 1667 року Запорожжя мало бути в подвійному підданстві: в московського царя й польського короля. По вічному миру 1686 р. запорожці були визнані за підданих виключно Москви. Запорожці дорожили своєю залежністю від далекого московського уряду, а не від ближчого до них гетьмана України. Це давало їм більшу самостійність. Тільки за Мазепи, коли останній зумів високо поставити авторитет гетьманської влади, запорожці стали більше слухняні, хоч і тоді Запорожжя зоставалось осередком, де зароджувалися й звідки виходили всякі рухи, спрямовані проти гетьманського режиму, як це було в історії з Петриком. При кінці XVII ст., коли відновилася боротьба сполучених московсько-українських сил проти Криму, запорожці відограли поважну військову ролю, як передова сторожа, як аванґард союзних армій.

З часу повстання української козацької держави помалу сконсолідувалося й внутрішнє життя Запорожжя. Воно остаточно сформувалося в демократичну козацьку республіку, де суверенну народню волю виявляла козацька рада, на зразок староруського віча. Рада вибирала на рік старшину: кошового отамана, суддю, писаря та інших урядових осіб. Цілий край, що відповідав території пізнішої Катеринославської й частини Херсонської ґубернії, був власністю Запорозького Війська, й тут запорозькі козаки в мирний час займалися рибним та звіриним промислом. Економічно й культурно Запорожжя було тісно звязане з Гетьманщиною й жило спільним із нею духовим життям. Хоча Запорожжя й не мало ясно виробленого політичного ідеалу, але воно твердо держалося своєрідних понять про козацьку волю й берегло традиції свого демократичного устрою. Через те воно тішилося популярністю в широких масах українського народу, з яких постійно рекрутувалися сміливіші й активніші люди, котрі покидали свої оселі й вступали в ряди цього своєрідного лицарського ордену з доволі аскетичним укладом життя.

*

Образ життя української держави в другій половині XVII в. був би неповний, якби ми не зупинилися на становищі в цій державі просвіти й культури. В осередку культурного життя по старому стояв Київ із своєю знаменитою Могилянською Академією. Заснована в 1616 р. при київському Богоявленському братстві як братська школа, вона була в 1631 p. реформована митрополитом Петром Могилою в колєґію на зразок західньо-европейських університетів. У ній викладалися науки майже виключно латинською мовою, а мови польська й українська служили лише за помічні. Викладалися такі науки, як граматика, реторика, поетика, діялектика, льогіка й фільософія. В київській колєґії вчилися діти всіх станів: починаючи від аристократів, таких, як князі Огинські, до дітей простих козаків і селян. Колєґія заснувала свої філії в 1632 p. в Вінниці на Поділлі, а в 1639 p. в Гощі на Волині. З її професорів із часу до Богдана Хмельницького треба особливо згадати Сильвестра Косова, що став пізніше митрополитом київським, та Інокентія Ґізеля, родом німця з Прусії, який перейшов із протестантства на православіє, став ректором колєґії і взагалі видатним культурним діячем на Україні.

Колєґія була щедро забезпечена матеріяльно як із боку вищого духовенства, починаючи від самого Петра Могили, так і з боку козацьких гетьманів. Війни половини XVII в. й особливо смутні часи Руїни відбилися також і