Дмитро Іванович Дорошенко - Нарис історії України. Том 2, Дмитро Іванович Дорошенко

на стані колєґії, її студенти здебільшого йшли до війська, пожежі й військова руїна нищили шкільні будинки й маєтності колєґії. Але коли з початком 70-х років XVII ст. настало сяке-таке заспокоєння на Україні, починається розцвіт діяльности колєґії, яка в 1694 р. дістає почесний титул Академії. На чолі її стоять один за другим такі енерґійні й талановиті діячі, як Лазар Баранович, Йоанікій Галятовський, Варлаам Ясинський, Йосаф Кроковський, усі — видатні письменники та вчені. Зпоміж вихованців Академії виходить цілий ряд видатних учених, поетів, драматургів, діячів мистецтва; досить згадати славного проповідника Антонія Радивиловського, Симеона Полоцького, Степана Яворського, Дмитра Тупталенка, Теофана Прокоповича й цілу низку інших. Серед студентів Академії ми бачимо дітей майже всієї козацької старшини, хоча Академія по старому зостається школою загально-становою, і на її лавах вчилися діти гетьманів поруч із дітьми рядових козаків, міщан і селян. Професорів і взагалі вихованців Академії з половини XVII в. починають запрошувати до Москви, й вони стають там піонерами західньо-европейської просвіти й культури (Єпифаній Славинецький, Артемій Сатановський, Симеон Полоцький). Заразом вони є носіями українського впливу, який обхоплює всі сторони культурного життя в Московській державі: в царині церкви, в шкільництві, в письменстві, в мистецтві. В російській науковій літературі існують спеціяльні розвідки про форми й розміри цього українського впливу на московське культурне життя, наприклад праці московського вченого Ейнгорна, петербурзького професора Шляпкіна, професора Харламповича та інших.

Одначе в тій просвіті, осередком якої була київська Академія, була своя слаба сторона. Наука Академії була занадто відірвана від живого життя з його щоденними потребами. Вона мала занадто консервативний і до певної міри схолястичний характер. Заснована з спеціяльною метою служити справі оборони православної віри, київська Академія уділяла занадто багато ваги теольогічним питанням. Основою навчання були мови грецька й латинська. Велику ролю в школі і в письменстві грала мова польська. Своя рідна українська мова грала лише помічну ролю, на її розвиток і удосконалення зверталося дуже мало уваги. Сама українська книжна мова була занадто привязана до своєї церковно-словянської основи. Елементам живої народньої мови давався дуже нерадо доступ до літературного вжитку. Таким робом паралельно існували поруч себе дві мови: книжна й народня. На народній мові творилася й розцвітала прекрасна поезія: епічна в формі дум, незвичайно багата лірична, навіть драматична в формі коротких театральних пєс, так званих інтермедій або інтерлюдій. Народньою мовою писалися вірші, вона попадає навіть на сторінки хроніки, нею виголошувано проповіді, нею листувалися між собою. Але вживання народньої мови в літературі не вважалося за ознаку виробленого смаку й доброго тону: професори риторики й поетики остерігали своїх слухачів перед впровадженням мови «хлопів і пастухів», як вони висловлювались, до поважної літератури; в церкві, в канцеляріях, у школі панувала суха книжна мова, штучна й незграбна, позбавлена будучности, засуджена на вимертя.

Після того, як на лівобережній Україні запанував відносний спокій, коли почала формуватися заможна верства земельних власників, козацької старшини, коли помалу почало збагачуватися й міщанство в міру того, як розвивалася закордонна торговля, ми бачимо скорий розцвіт в українській державі матеріяльної культури й мистецтва. Накопичення певних матеріяльних достатків у руках козацької старшини відбивається насамперед на зрості будівництва, головним робом церковного. Не тільки гетьмани, але й полковники, та навіть нижча старшина будують величаві церкви, манастирі, шкільні будинки. На Україні утворюється особливий стиль, так званий українське барокко, чудові зразки якого до нині прикрашують Київ, Чернігів, Переяслав і навіть зовсім незначні міста й містечка. Розвивається малювання, особливо церковне й портретне, при чім українські малярі дуже влучно наслідують чужоземних, головно італійських. Особливо ж процвітає ґравюра. При знаменитій Київо-Печерській друкарні працює цілий ряд талановитих граверів, учнів відомих майстрів Кіліянів із Нюренберґа; серед них можна назвати імена Мігури, Тарасевича, Щирського, котрі утворюють цілу школу. Друкарні київська, чернігівська й новгород-сіверська випускають багато книжок словяно-українською, польською й латинською мовою, й ці книги обслуговують не тільки Україну, але й Польщу, Москву й балканські землі.

В звязку з розвитком культурних потреб життя розвинувся на Гетьманщині при кінці XVII віку гутницький (шкляний) промисел, а також папірництво, головним чином у північних полках — Стародубському, Чернігівському й Ніжинському, де було багато лісів та води. Розвинулося також і ліярництво: так зване: «людвісарство», себто виливання річей із міді, й «конвісарство», яке мало діло з циною (оливом). На Україні були прекрасні майстри, що виливали гармати, дзвони, казани, кітли, всякий посуд та інші вироби, особливо вживані для горільчаного промислу. Осередком ліярництва були Київ, Стародуб, Почеп, Новгород-Сіверський і Глухів. Високого мистецтва досягла різьба на дереві (памятками є чудові різьблені іконостаси в цілій низці українських церков) і килимарство, зразки якого так само, як і зразки шовкових тканин XVII віку, що збереглися по музеях, чарують наше око своїм високим артизмом.

Коли трохи заспокоїлися бурі й заколоти часів Руїни, ми бачимо, що українська молодь відновлює давній звичай їздити за кордон до чужих країв, щоб там здобувати або закінчувати вищу освіту. І коли давніше, за литовсько-польської доби їздили діти панів, шляхти й заможнішого міщанства, то тепер їдуть діти козацької старшини й навіть простих козаків, їдуть іноді без грошей, бідують, але вперто змагаються здобути освіту в европейських високих школах. На Україні не мали ніколи того упередження проти західньо-европейської науки, яке існувало, наприклад, у Москві, що проти нього мусів так енерґійно боротися цар Петро І. Він силою мусів висилати молодих людей на захід для науки. Українці їздили зовсім добровільно, їм не шкодило в очах земляків ані трохи те, що вони вчилися в римокатолицьких або протестантських школах. Так, наприклад, князь Йосиф-Езекіїл Курцевич учився на початку XVII ст. в Падуанськім університеті, але, повернувшися на Україну, став архимандритом Запорозького манастиря в Трахтемирові, а в 1621-29 рр. був єпископом Володимирським і Берестейським. Коли ж він попав на Московщину, то скінчив свої дні на засланні. В кінці XVII в. Теофан Прокопович скінчив єзуїтську колегію в Римі, і це не перешкодило йому по повороті зайняти професорську катедру в Київі. Знов же таки не мало чужоземців приїздить і оселяється на Україні в характері лікарів, архитектів, механіків, військових, навіть професорів. Ще з часів Богдана Хмельницького помічається дуже сильний приплив югославян, головно сербів. Цілі сотні й тисячі сербів вступають до українського війська й багато з них досягають високого становища. Вже в другій половині XVII в. ми знаємо десятки ґенеральних старшин, полковників і сотників із сербів. В початку XVIII в., як побачимо далі, цей приплив сербського елементу на Україну ще збільшується. Багато сербської молоді вступало до